Глава 2

За кілька митей тишу в трюмі розірвав різкий, неприємний скрегіт – це нагорі відчинили важкі дубові двері. Дівчата навколо мене здригнулися, наче від удару батога. Ті, хто плакав, миттєво затихли, затискаючи роти долонями, а маленька рудоволоса дівчинка поруч вчепилася в мій рукав так міцно, що її пальці побіліли. Я ніжно притулила її до себе.

​По крутих сходах спустилися двоє. Перший – брудний чолов’яга з червоним обличчям і чималим животом. Другий – високий, років сорока, з холодними блакитними очима. Він був вбраний у дорогий темно-синій камзол, який зовсім не пасував до смороду й гнилі цього трюму. Його погляд був настільки хижим, що мурахи побігли по спині. Який же моторошний тип.

​– Глянь, яка партія товару, – прохрипів перший, піднімаючи ліхтар. Світло боляче вдарило нам в обличчя. Я примружилася, відчуваючи, як магія всередині слабким поштовхом намагається виштовхнути залишки сонного зілля. – Жодного браку. Усі молоді і здорові.

​– Сподіваюся на це, Джої, – голос другого був гладким і холодним, наче крига. – Сайлас не терпітиме збитків. Якщо хоч одна занедужає до того, як ми вийдемо в нейтральні води, вираховуватиму з твоєї частки.

​Джої підлесливо зігнувся, ледь не впустивши ліхтар.

​– Не турбуйся, графе. Доставимо в найкращому стані. Особливо ту, чорняву, – він кивнув у мій бік. – Магиня вітру. Хоч і слабенька, але в Азарі за неї відсиплють купу золота. Магічна кров завжди в ціні, бо такі живуть довше.

​– Лютий чекає на них за тиждень, треба поквапитись, – кинув граф, розвертаючись до виходу. – Годувати двічі на день. Солонини не давати, щоб не мучила спрага.

​Двері захлопнулися, і ми знову занурилися в темряву, яку розривав лише прискорений стукіт мого серця. «Товар». Він назвав нас «товаром». Замість сліз у мені почав вирувати гарячий і нестримний гнів.

​Я подивилася на свої руки. Магічні канали вже не були забиті зіллям, резерв потроху наповнювався. Хоч якась добра новина. Але глянувши на переляканих дівчат, я знову відчула, як на душі стає мерзотно. Це ж зовсім діти! Яким нелюдом треба бути, щоб красти й продавати їх, наче мішки з крупою?

​– Скільки ми вже в дорозі? – пошепки запитала я.

​На мене одразу звернули погляди всі присутні. У голові вже почав вимальовуватися план, бо здаватися я не збиралася. Якщо є хоч найменший шанс втекти, я обов'язково ним скористуюся.

​– Хвилин тридцять, не більше, – відповіла дівчина, яка здавалася найстаршою серед усіх. Вона була міцно складена, ніби роками займалася важкою працею, а коротке світле волосся незграбно падало їй на очі. – А ти що, кудись поспішаєш? – додала вона з гіркою іронічною посмішкою.

​– Ще й як! Ще не пізно втекти. Чи ти справді збираєшся розважати перевертнів? – відгукнулася я їй у тон.

​За рік роботи в таверні я наслухалася про цих істот таких жахів, що краще вже смерть прямо на цьому клятому кораблі чи в холодному океані з акулами.

​– І як ти збираєшся тікати? Ти зовсім дурна? Ми посеред океану! – просичала вона.

​Я подивилася їй прямо в очі. У її погляді змішалися втома, злість і добре прихований відчай.

​– Мене звати Мілена, – почала я, ігноруючи її шпильки. – Я досить довго працювала в порту й таверні, де повно моряків, щоб знати дві речі. Перша: такі покидьки розслабляться, щойно вийдуть в океан, бо вони теж хочуть відпочити після завантаження. Друга: капітани таких посудин дуже цінують власну шкуру. Вони завжди тримають аварійний човен на правому борту, ближче до своїх кают, щоб накивати п’ятами першими, якщо щось піде не так.

​Дівчина примружилася. Мої слова явно змусили її замислитися.

​– Припустимо, – процідила вона. – Але ми під замком, магії в нас немає, а на горі озброєні головорізи. Твій план – це чисте самогубство.

​– Самогубство – це пливти в Азар прямісінько до лап виродків, – похмуро відрізала я.

​При згадці про перевертнів кілька дівчат знову тихо заплакали. Я відчула, як повітря в трюмі злегка завібрувало від моєї люті. Я ще точно не знала, як саме ми виберемося, але це рішення вже було прийняте.

​– У мене є ідея. Вітер сьогодні неспокійний. Чуєте? – прошепотіла я, звертаючись до дівчат.

​Корабель і справді почало гойдати дужче. Океан за бортом наче відгукувався на мою внутрішню лють.

​– Зілля більше не блокує мої канали, а слух у мене чудовий, – я нахилилася ближче до старшої дівчини. – Я відчуваю рух повітря. Нагорі зараз перезмінка. Капітан пішов до себе, а той огидний тип із ліхтарем... почимчикував на кухню по випивку. Це наш єдиний шанс. Або ми скористаємося ним зараз, або нам кінець.

​– Ти з’їхала з глузду, – прошепотіла вона, але в її очах нарешті промайнув боязкий вогник надії. – Але як ми відчинимо ці двері? Зубами?

​– Я можу спробувати... – почувся раптом тонкий голос із кутка. Там сиділа дівчинка років п’ятнадцяти з довгим рудим волоссям і гарним личком. – Я навчилася зламувати замки раніше, ніж ходити. Шкода, що тікати швидко не навчилася, тому сиджу тут, а не витрачаю награбоване.

​Вона сумно всміхнулася, дивлячись на мене крізь пасма розпатланого волосся.

​– Як тебе звати? – запитала я, відчуваючи, як надія стає міцнішою.

​– Елоїза, – відповіла вона тихо.

​– Добре, Елоїзо, об’єднаємо зусилля. У тебе є чим працювати? – я почала підводитися, хоча коліна ще трохи тремтіли.

​– На жаль, ні. Вони обшукали мене й забрали все до останньої шпильки. Може, у когось із дівчат щось лишилося? – запитала вона, обводячи поглядом притихле товариство.

​Я запустила руку в потайну кишеню своєї робочої сукні. Там, серед крихт і дрібного сміття, я намацала те, що мій колишній господар називав «інструментом для лінивих». Тонка металева шпилька, якою я підчіплювала замок на ящику з пивом, коли той заїдав.

​– Це підійде? – я простягнула їй свою знахідку.

​Елоїза взяла її в руки, її пальці миттєво стали впевненими, а губи розпливлися в широкій усмішці: