Глава 1

Зордар ніколи не вмів шепотіти. У нашому королівстві, а особливо в моєму містечку Мейс, вітер або кричить тобі прямо у вуха, або намагається вибити зуби холодом. Сьогодні він обрав другий варіант: із самого ранку він настирливо забирався під мою ковдру через тонку щілину у вікні, яку я марно намагалася заткнути старою ганчіркою.

​Я розплющила одне око, подивилася на сіру стелю з плямами вогкості й важко зітхнула. Хотілося б сказати, що я прокинулася від ніжного співу пташок чи аромату свіжої кави, але ні. Я прокинулася від крижаного протягу і від того, що мій шлунок видав звук, схожий на гарчання голодного звіра. Вчора на вечерю була лише пересохла скоринка хліба та ложка рідкої вівсянки, що більше нагадувала розмоклу глину.

​Іноді я питаю себе: яким було б моє життя, якби не притулок, куди я потрапила в три роки? Мабуть, таким самим сірим. Мої батьки померли від голоду просто на вулиці. Це якщо вірити словам директорки. Про них я не знала абсолютно нічого. Хто вони? Звідки прийшли? Чи є в цьому світі хоч одна душа, в чиїх жилах тече та ж кров, що й у моїх? На ці питання ніхто не давав відповіді: ні вихователі, ні дізнавачі, яких я наймала рік тому на важко зароблені гроші в порту. Ну не буває ж так, щоб людина залишилася зовсім одна у величезному світі! А він дійсно величезний: незважаючи на окремий континент перевертнів, тільки наш континент має кілька королівств, які населяють маги, феї та звичайні люди. Має ж бути хоч якась рідна ниточка хоч з кимось...

​Але я не здаюся. Це єдине, що я вмію по-справжньому добре – не здаватися. Пообіцяла собі, що продовжу пошуки, як тільки назбираю ще цих клятих золотих монет. 

Від самотності іноді так роздирає нутрощі, що хочеться кричати, і тільки жага знайти когось близького піднімає мене на ноги кожного холодного ранку. У мене ж навіть друзів немає. П’яні матроси, що мене оточують, для цього не годяться, а єдина дівчина, з якою я дружила в притулку, поїхала шукати кращу долю в королівство фей – Файрин. Вона кликала мене з собою, але я відмовилася. Поки не знайду хоч якусь інформації про рідних, я не можу покинути цей похмурий Зордар.

​– Ну що, Мілено, пора заробляти на життя, – прохрипіла я сама собі, розганяючи залишки сну.

​Я піднялася, тремтячи від кожного подиху вітру в кімнаті, і подивилася на свої руки. Моя магія – це взагалі окремий привід для жартів. Я – магиня вітру. Звучить гордо, правда? Але насправді я лише «дихавка» – так у Зордарі зневажливо називають тих, у кого дар ледь помітний. Справжню магію тут мають одиниці, бо королівство населяють переважно звичайні люди, інші маги обирають жити в сусідніх королівствах. Та все одно до таких, як я, ставляться з особливим презирством через низький рівень, мінімальний резерв, відсутність грошей та впливової родини.

​У мої двадцять років мого дару вистачало лише на те, щоб підняти невеликий вітерець, підсушити волосся після дощу чи показати кілька дрібних фокусів. 

Я спрямувала потік повітря, намагаючись підштовхнути важкий чайник до плити. Він незграбно смикнувся, пролетів пів метра і з гуркотом приземлився на піч. У голові одразу неприємно зашуміло – резерв спорожнів на добру п’яту частину. Шикарно. Магічна еліта, не інакше.

​З орендованою халупою мені «пощастило» так само, як і з долею загалом. Вона крихітна, стоїть на самому краї міста, впритул до причалу, і наскрізь просякнута смородом гнилої риби. Єдина перевага – низька ціна, хоча для мене навіть ці кілька мідяків були цілим статком, який доводилося вигризати зубами.

Після чаю, який хоч трохи зігрів мої кістки, ​я швидко натягнула робочу сукню. Тканина груба й колюча, зате міцна – саме те, що треба для нескінченної біганини між столами. Поверх накинула стару вовняну шаль, яка бачила кращі часи ще, мабуть, до мого народження. Я знайшла її в кутку цієї хатини, і це було приємним бонусом, бо нехай вицвіла, зате тепла.

​Перед виходом кинула швидкий погляд у тріснуте дзеркало: чорне волосся після сну стирчало в різні боки, але карі очі горіли впертістю. Саме це завжди бісило вихователів у притулку – я ніяк не хотіла схиляти голову перед обставинами. Доля мене не зламає… Хоча наполегливо намагається.

​Вийшла на поріг і одразу отримала в обличчя щедру порцію запаху сирої риби та океанського повітря. Шлях до таверни пролягав через вузькі брудні вулички нижнього міста, які вже вирували життям. Моряки тягали ящики на кораблі, лаючись так, що вуха червоніли, а торговці перекрикували один одного, нав’язливо тицяючи свій сумнівний товар прямо під ніс. Я спритно пробігла між ними, притискаючи шаль до грудей, щоб мене випадково не збили з ніг чи не гепнули чимось важким.

Коли попереду нарешті з’явилася важка, обвітрена дубова вивіска таверни «Скелястий берег», плечі мимоволі напружилися. Я важко зітхнула. Попереду знову виснажливий день: нескінченні важкі таці, тупі жарти матросів і господар, який обов’язково знайде привід, щоб оштрафувати. Як же я ненавиджу це місце! Вже рік терплю тут приниження, але іншої роботи для «дихавки» без рекомендацій немає. Тому, глибоко заховавши свою гордість, я рушила всередину. Колись усе буде інакше. Головне – вірити в це, щоб не збожеволіти.

​Щойно я переступила поріг, на мене накотилася звична задушлива хвиля смороду пересмаженої олії, кислого пива і плісняви, яка, здавалося, намертво в’їлася в дерев’яні стіни. У залі вже було повно люду – переважно моряки з ранкових рейсів, які прагнули залити горлянку чимось міцнішим за солону воду.

​– Мілено! Де тебе вітер носить?! – прогримів голос Олефа, мого господаря. Чоловік, схожий на величезну бочку з салом, уже стояв за стійкою. – Столи самі себе не приберуть! Живіше, бо залишу без обіду!

​Я лише мовчки кивнула. Сперечатися з Олефом – це як намагатися зупинити шторм дірявою парасолькою. Підхопила важку тацю і вилетіла в зал. Там і розпочалася моя маленька особиста магія – та, про яку не пишуть у підручниках академій. Весь зал став для мене лабіринтом повітряних потоків. Я шкірою відчувала, як за спиною відчиняються двері, як праворуч замахується рукою п’яний боцман, як зліва хитається старий табурет. Це виснажувало мій мізерний резерв, але так було простіше виживати в цьому хаосі.