Танець

По той бік завіси двадцятисемирічна Рита Янг готувалася до свого виступу. Осторонь від інших конкурсантів вона час від часу розминалася та повторювала складні елементи, аби її танець був бездоганним. Участь у конкурсі була для дівчини надзвичайно важливою — на переможця чекала вагома грошова винагорода, якої б вистачило на відкриття танцювальної студії, про яку вона мріяла.

Конкурсанти мали представити суддям власну хореографію з елементами традиційного танцю. Ходили чутки, що таку умову висунув запрошений гість конкурсу – всесвітньо відомий театральний режисер, чиї постановки викликали фурор та мали шалений успіх. Саме тут він сподівався побачити нові танцювальні таланти, а головне - знайти танцівницю для своєї  вистави. Всі знали: отримати роль у нього – це все одно що зірвати золотий лотос, який дарував стрімку популярність та відкривав безліч можливостей. Тому багато учасників брали участь у конкурсі саме заради цього, але виявилося, що не кожному вдавалося додати подих старовини у сучасний танець.

Проте Рита такому виклику навіть зраділа. Дівчині хотілося не лише показати відточені рухи, а й наповнити кожен з них своїм особливим змістом. До того ж, власний досвід показав їй, що популярність мінлива, і зараз вона була щаслива через саму можливість знову виступати на сцені — вперше після аварії, яка сталася п’ять років тому.

Позаду долинало відлуння розмов. Конкурсанти, які повернулися після виступу, ділилися враженнями з тими, хто ще чекав своєї черги. На їхню думку, судді були надто суворими у своїх оцінках: то їм бракувало експресії, то, навпаки, була надмірна емоційність. Могли взагалі причепитися до костюма й довести словами до сліз.

Рита поглянула на свою ногу, де замість кінцівки стояв протез, і відчула легке тремтіння в кожній клітиночці свого тіла. Можливо, вона дарма сподівається, що її майстерність зможе вразити суворе журі? Дівчині стало ніяково. На боці суперників був час, який вона втратила не з власної волі. Чи може вона з ними змагатися? Одразу захотілося втекти, сховатися від своїх сподівань, опинитися вдома серед звичних стін та акуратно складених на поличці нагород — пам’яті про танцювальне минуле. Вона глибоко вдихнула й опанувала себе. Слабкість — не те, чого навчили її ці роки. Задля чого вона витримала важку реабілітацію, біль та відчай, крізь які знову збирала себе по крихтах? Танець… ось що допомогло тоді не зламатися. Крок за кроком вона повертала тілу рухливість та жила мрією знову зійти на сцену, і після всього просто не мала права здаватися.

— Запрошується Рита Янг, — почула дівчина та вийшла до суддів. Вона витримала скептичні, з ноткою легкої поблажливості погляди, відповіла на кілька питань і приготувалася розпочати свій виступ. Прожектор спрямував на неї м’який промінь світла, і полилася ніжна, мов спадистий шовк, мелодія.

З перших рухів судді почали уважніше придивлятися до танцівниці. Неймовірна пластика дівчини звучала в унісон із протяжними звуками мандоліни, занурюючи глядачів у створений нею особливий світ танцю. Прозорі тканини, здіймаючись, огортали її легкою хмаринкою, від чого здавалося, що одна з богинь піднебесної зійшла на землю заворожити красою. Витончені руки парою лебедів то пливли разом, то ненадовго розходилися, аби зустрітися знову. Ноги торкалися паркету з такою легкістю, немов боялися зачепити тендітні перлини, що могли розсипатися від необережного дотику. Кожен поворот, нахил та вигин тіла затримував на собі погляд та підкоряв глядачів настільки, що все інше ставало неважливим. Дівчина танцювала, наче малювала картину, де кінчики пальців були пензлями, зал — полотном, а музика — фарбами.  Граційні рухи розповідали історію, що незліченні роки дрімала забута. Знайшовши слухача, вона виплескувалася назовні спочатку несамовито, потім — спокійніше та м’якше, нагадуючи швидку воду, яка нарешті увійшла в своє русло. Мовчазну поезію танцю хотілося читати, тому що автор створював її серцем…

… Десь серед гір, де прохолодний струмок ховається від очей, під рожевими квітами сакури зустрілися він і вона, щоб хоч недовго побути разом. Радість цих двох тиха та обережна, бо час безжальний і невблаганно минає, а кохання необачне, бо в країні війна. Ось чому їхні дотики такі солодкі, а слова — милозвучні. Вони знають, що попереду на них чекає розлука.  Тому кожна хвилина для закоханих — як найдорожча коштовність.

Звуки мандоліни змінили радість на сум, і тіло танцівниці витягнулося, мов натягнутий нерв. Невже це їхня остання зустріч? Обов’язок самурая кличе чоловіка туди, де багато хто зникає назавжди. Чи зможе кохана його дочекатися? Чи повернеться він до неї? Біль закоханих мимоволі торкнувся всіх присутніх у залі.

Ритм сповільнився, даючи зрозуміти, що почалося важке випробування. Він захищатиме землю від ворогів, і хтозна, скільки мине часу, перш ніж вони знову побачаться. Вона житиме далі, щодня оберігаючи коханого у своїх молитвах. І кожен з них по-справжньому буде вірити: доки за струмком пишна сакура квітне, їхня зустріч обов’язково відбудеться.

Танець дівчини закінчився, поступившись місцем тиші. Задумливі судді довго мовчали, вражені і виступом, і танцівницею. Проте Рита про це не знала. Вона вирішила, що журі шукає тактовну відмову і, опустивши голову, вже хотіла піти. Аж тут хтось голосно промовив до неї:

— Я хочу, аби цей танець був у моїй виставі.

Дівчина збентежено поглянула на режисера. Той посміхнувся, побачивши її подив, та впевнено додав:

— І тільки у вашому виконанні.