Танець

По той бік завіси двадцятисемирічна Рита Янг готувалася до свого виступу. Осторонь від інших конкурсантів вона час від часу розминалася та повторювала складні елементи, аби її танець був бездоганним. Участь у конкурсі була для дівчини надзвичайно важливою — на переможця чекала вагома грошова винагорода, якої б вистачило на відкриття власної танцювальної студії, про яку вона мріяла. Але навіть не це було головним. Сьогодні їй випадає шанс знову танцювати на сцені — вперше після аварії, яка сталася п’ять років тому.

Головною умовою конкурсу була власна хореографія з елементами традиційного танцю, що стало серйозним випробуванням для учасників. Виявилося, що не кожен з них міг додати подих старовини у сучасний танець, але Рита такому виклику навіть зраділа. Їй хотілося не лише показати відточені рухи, а й наповнити кожен з них своїм особливим змістом.

Позаду долинало відлуння розмов. Конкурсанти, які повернулися після виступу, ділилися враженнями з тими, хто ще чекав своєї черги. На їхню думку, судді були надто суворими у своїх оцінках: то їм бракувало експресії, то, навпаки, була надмірна емоційність. Могли взагалі причепитися до костюма й довести словами до сліз.

Рита поглянула на свою ногу, де замість кінцівки стояв протез, і відчула легке тремтіння в кожній клітиночці свого тіла. Можливо, вона дарма сподівається, що її майстерність зможе вразити суворе журі? Дівчині стало ніяково. На боці суперників був час, який вона втратила не з власної волі. Чи може вона з ними змагатися? Їй захотілося втекти, сховатися від своїх сподівань, опинитися вдома серед звичних стін та акуратно складених на поличці нагород — пам’яті про танцювальне минуле. Вона глибоко вдихнула й опанувала себе. Слабкість — не те, чого навчили її ці роки. Задля чого вона витримала важку реабілітацію, біль та відчай, крізь які знову збирала себе по крихтах? Танець… ось що допомогло тоді не зламатися. Саме заради нього вона крок за кроком повертала тілу рухливість та жила мрією знову ступити на сцену.

— Запрошується Рита Янг, — почула дівчина та вийшла до суддів. Вона витримала скептичні, з ноткою легкої поблажливості погляди, відповіла на кілька питань і приготувалася розпочати свій танець. Прожектор спрямував на неї м’який промінь світла, і полилася ніжна, мов спадистий шовк, мелодія.

З перших рухів судді почали уважніше придивлятися до виконавиці. Неймовірна пластика танцівниці звучала в унісон із протяжними звуками мандоліни, занурюючи глядачів у створений нею особливий світ танцю. Прозорі тканини, здіймаючись, огортали дівчину легкою хмаринкою, від чого здавалося, що одна з богинь піднебесної зійшла на землю заворожити красою. Витончені руки парою лебедів то пливли разом, то ненадовго розходилися, аби зустрітися знову. Ноги торкалися паркету з такою легкістю, немов боялися зачепити тендітні перлини, що могли розсипатися від необережного дотику. Кожен поворот, нахил та вигин тіла затримував на собі погляд та підкоряв кожного, хто дивився цей виступ. Дівчина танцювала, наче малювала картину, де кінчики пальців були пензлями, зала – полотном, а музика – фарбами. Граційні рухи розповідали історію, що незліченні роки дрімала забута. Знайшовши слухача, вона виплескувалася назовні спочатку несамовито, потім — спокійніше та м’якше, нагадуючи швидку воду, яка нарешті увійшла в своє русло. Мовчазну поезію танцю хотілося читати, тому що автор створював її серцем…

… Десь серед гір, де прохолодний струмок ховається від очей, під рожевими квітами сакури зустрілися він і вона, щоб хоч недовго побути разом. Радість цих двох тиха та обережна, бо час безжальний і невблаганно минає, а кохання необачне, бо в країні війна. Ось чому їхні дотики такі солодкі, а слова — милозвучні. Вони знають, що попереду на них чекає розлука.  Тому кожна хвилина для закоханих — як найдорожча коштовність.

Звуки мандоліни змінили радість на сум, і тіло танцівниці витягнулося, мов натягнутий нерв. Невже це їхня остання зустріч? Обов’язок самурая кличе чоловіка туди, де багато хто зникає назавжди. Чи зможе кохана його дочекатися? Чи повернеться він до неї? Біль закоханих мимоволі торкнувся всіх присутніх у залі.

Ритм сповільнився, даючи зрозуміти, що почалося важке випробування. Він буде захищати землю від ворогів, вона – сподіватися на диво. Але кожен з них по-справжньому вірить: поки за струмком їхня сакура квітне, вони обов’язково зустрінуться.

Танець дівчини закінчився, поступившись місцем тиші. Задумливі судді довго мовчали, вражені і виступом, і танцівницею. Проте Рита про це не знала. Вона вирішила, що журі шукає слова, аби тактовно їй відмовити. Невпевнена, що зможе це витримати, дівчина повернулася, щоб піти. Аж тут хтось із суддів звернувся до неї:

- Ви не заперечуєте, якщо цей танець я включу у свою театральну виставу? Звісно, у вашому виконанні.