фінал

Ранкове світло м’яко заливало кімнату сонячними променями.

Тарен стояв перед дзеркалом і дивився на своє відображення.

Кучеряве волосся було акуратно вкладене, погляд — трохи сонний і втомлений, а на обличчі проступала легка щетина.

На ньому красувався чорний костюм із золотими вставками — справжній національний одяг горинців.

Йому було страшно.

Не через те, що доведеться танцювати перед усіма.

Ні.

Його бентежив сон, який до мурашок налякав цієї ночі. Після нього в хлопця з’явилося важке передчуття. Найбільше йому хотілося просто забрати Алару й поїхати звідси куди завгодно, аби тільки не залишатися тут.

І навіщо йому взагалі танцювати, якщо вчора він уже відповів на всі запитання старійшин? Усі й без того зрозуміли, що він гідний.

Але ні.

«Станцюй».

Двері тихо рипнули, і до кімнати, сміючись, зайшли Сайла й Дарек.

Вони вже були напідпитку й, зупинившись у дверному проході, з усмішкою дивилися на сина.

— Ну що, готовий? — весело запитав Дарек.

Сайла підійшла до Тарена, міцно обійняла його й повісила на шию медальйон, який заповів йому дідусь.

— Ну що, готовий? Ходімо.

Вона вже взяла сина за руку, але Тарен зупинив її.

— Мамо… зачекай… ще хвилинку…

Його голос тремтів.

— Що сталося? Тобі страшно? Але чому? Сьогодні ти й Алара станете чоловіком і дружиною. Я вже про все домовилася. Усі тільки вас і чекають.

— Сайло! Я чекатиму вас надворі! — гукнув Дарек.

Мати й син залишилися наодинці.

Сайла помітила, як сильно нервує Тарен, і тихо попросила його розповісти, що саме тривожить його серце.

Не відводячи погляду від дзеркала, Тарен прошепотів:

— Мені наснився сон…

Я йшов якимось довгим коридором і вийшов до великої виставкової зали…

Там висіла величезна, яскрава картина.

Гарний будинок, прикрашений квітами. Поряд стояли чоловік і жінка, обійнявшись, і дивилися на величезну веселку. Біля них гралися діти із собакою…

Мені стало так добре…

А потім усе раптом змінилося.

Хтось вихлюпнув на полотно чорну фарбу.

Я обернувся…

Поруч стояла якась стара.

Вона була страшніша за саму смерть.

Її понівечена шкіра, клапті волосся, що звисали на плечі…

А її усмішка…

Це була усмішка самої смерті, мамо…

Тарен затулив обличчя руками й заплющив очі.

Сайла довго дивилася на його відображення в дзеркалі.

Потім мовчки взяла сина за руку й повела до виходу.

— Я розумію, що ти хвилюєшся. Але цей сон лише доводить одне. Та стара була нічим іншим, як уособленням твого страху, що все може зірватися.

Повір мені.

Ні.

Усе буде добре.

Інакше просто не може бути…

Правда ж… не може?..Коли вони дісталися до річки, там уже вирувала підготовка.

І ліранці, і горинці метушилися, кожен був зайнятий своєю справою. Хтось носив страви й розставляв їх на довгих столах, хтось займався прикрасами.

Уздовж берега стояли десятки святкових столів.

На головному столі вже красувалася велика ваза, а продавчиня посуду саме ставила до неї свіжі квіти.

Усе було прикрашене стрічками, гірляндами та прапорами Горинців й Ліранців!

Посеред майданчика височіла невелика сцена, збита зі звичайних дощок і вкрита розкішними килимами. На ній уже репетирував оркестр, і стародавні інструменти один за одним наповнювали повітря знайомими мелодіями.

Серце Тарена з кожною хвилиною билося дедалі швидше.

Особливо тоді, коли він побачив Алару.

Вона стояла у весільній сукні, а продавчиня тканин без упину кружляла навколо неї, поправляючи складки, вирівнюючи поділ, непомітно заколюючи зайве шпильками та маленькими прищіпками.

Здавалося, що ці хвилини підготовки тягнуться нескінченно довго.

До Тарена підходили різні люди, щиро вітаючи його.

Сайла й Дарек розмовляли з Наєю та Нореном. Вони весело сміялися, а потім, цокнулися піднявши келихи з вином.

Тарен озирнувся й помітив, що біля самого берега, відсторонена й занурена у власні думки, сиділа Аміра.

До неї підбігла Алара. Вона щось весело розповідала, а за мить вони міцно обійнялися.

Сонце світило яскраво, але цього літнього дня, на диво, не було спекотно.

Нарешті, коли майже все було готове, до людей вийшли старійшини.

Один із них підійшов до Тарена й тихо запитав:

— Ну що, готовий, сину? Сьогодні для тебе дуже важливий день. І я зараз кажу не лише про весілля.

Після цих слів він піднявся на невелику сцену, де сидів оркестр, і голосно промовив, привертаючи увагу всіх присутніх:

— Пані та панове! Горинці й ліранці!

Сьогодні справді особливий день.

Сьогодні починається новий етап нашої історії.

Нарешті серед нас з’явилася людина, яка змогла згадати й повернути до життя великий танець Артоган.

Танець, який у нашій країні Артогор танцювали ще задовго до війн, розбрату, сліз і болю.

І сьогодні він знову оживе.

Пані та панове!

Перед вами — новий Хранитель Артогана!

Тарене… якщо готовий — починай.

Горинці й ліранці стали півколом.

Тарен мовчки зняв піджак, зробив кілька кроків уперед і легким рухом руки подав знак оркестру.

І одразу полилася музика стародавніх інструментів.

Перші рухи танцю були широкими й упевненими.

Груди танцівника були гордо розправлені, немов лев, який готовий захищати свій народ.

За мить він плавно ковзнув уперед, мов лебідь, показуючи, що прийшов із миром, готовий любити, поважати свою родину й берегти спокій.

Потім — різкий стрибок убік.

Стрімкі повороти змінювалися потужними змахами рук, ніби орел здіймав крила, показуючи, що він готовий полювати, бути пильним і стати надійним добувачем для своєї сім’ї.

Люди завмерли від захвату.

Швидка музика змінювалася повільною.