глава 11

Нарешті після довгої холодної зими прийшла весна. День став теплішим. Хоч інколи ще йшов мокрий сніг, він одразу танув, залишаючи після себе багнюку та калюжі.

Тарен займався своїми господарськими справами.

Одного разу, коли він відпочивав після роботи, до нього зайшла продавчиня посуду.

— Тарене, мені потрібна твоя допомога. Принеси мені глини для виготовлення нового посуду! Весна вже незабаром, ми знову повернемося до міста на базар, а товару майже не залишилося.

Тарен підвівся з ліжка й вирушив шукати глину.

Обійшовши кілька ярів і крутих урвищ, він вийшов до берега річки. Оглянувшись, хлопець помітив ділянку землі блакитно-червонуватого кольору. Узявши лопату, він підняв верхній шар ґрунту.

Перед ним була глина.

Набравши два повні відра, він повернувся назад.

Коли Тарен зайшов до майстерні, що знаходилася в будинку продавчині, він поставив відра біля спеціального верстата.

У майстерні вже стояло безліч готового посуду: чашки, тарілки, кухлі, вази, квіткові горщики, чайники, підсвічники, глечики, миски та хлібниці. А в самому кутку височіла велика піч, посередині ж стояло гончарне коло.

До майстерні зайшов книжник.

— Уже приніс глину? Чудово. Тепер давай зліпимо амфору. Бери глину й очисть її.

Тарен почав очищати глину від камінців, коріння та іншого сміття. Коли вона стала чистою, він додав води й почав довго її місити, щоб видалити всі бульбашки повітря.

Коли все було готове, хлопець поставив глину на центр гончарного кола й почав його обертати, поступово надаючи майбутній амфорі форму.

Та щойно форма майже була готова, книжник, який сидів поруч і читав чергову книгу, раптом різко схопився.

Рука Тарена здригнулася.

Форма була зіпсована.

Тарен тяжко зітхнув і почав усе спочатку.

Він знову терпляче надавав глині форму, але цього разу до майстерні влетів собака, який гнався за котом. Вони промчали просто повз Тарена, штовхнули його, і...

Знову все спочатку.

Лише після довгих годин наполегливої праці амфора нарешті була готова.

Він залишив її сохнути на кілька днів, а сам тим часом зробив для продавчині ще кілька ваз.

Коли настав час, Тарен зробив останні штрихи: трохи підрізав дно амфори, зробивши його рівним, після чого обережно поставив її до печі на випал.

Наступного дня, коли амфора була вже готова, він разом із книжником узяв усі три амфори й вони попливли наповнювати їх водою.День був похмурим і туманним.

Вони пливли човном крізь густий білий туман, який, здавалося, здіймався просто з води, огортаючи все навколо. Через це вода здавалася молочно-білою.

— Учителю...

— Так?

— Скажіть, навіщо мені ці амфори? Уже скоро ми повертаємося, а я так і не вивчив танець. Чесно... я вже розумію, що мене нічого не чекає... Алару я не здобуду, а надію своєї родини розіб'ю...

Книжник голосно розсміявся.

— Ха-ха!.. Ой, насмішив ти мене... Ну й даєш! Та ти вже майже знаєш цей танець. Зараз наповнимо їх — і ти все зрозумієш.

Вони пливли далі.

Раптом із туману долинув голос:

— Ахахаха... Одружитися він захотів... А тобі, може, пригадати війну?.. А знаєш, як моїй сестрі було боляче?.. Знаєш, кого я поховала?..

Тарен перестав веслувати й перелякано подивився на книжника.

— Ви це чули?

— Що саме?

— Голос Наї... — невпевнено промовив хлопець.

— Чув, — спокійно відповів книжник.

Вони пливли далі.

Раптом Тарен почув ридання.

Через густий туман було неможливо зрозуміти, звідки долинає звук. Здавалося, плач лунав зовсім поруч.

Після цього він почув ще один голос:

— Аміро... Аміро... Навіщо?.. Що ти наробила?..

Тарен зблід.

— Учителю... що це?

Книжник спокійно продовжував читати книгу, а тоді сказав:

— Он бачиш острівець? Причалюй до нього.

Попереду й справді виднівся невеликий острів, а на ньому стояв невеликий золотий павільйон.

Вони вийшли з човна, і книжник наказав узяти золоту амфору.

Коли вони зайшли всередину, Тарен побачив невелике джерело й наповнив амфору водою.

Після цього вони знову сіли в човен і попливли далі.

Попереду знову виднівся невеликий острів, а на ньому стояла біла ротонда.

Узявши білу амфору, вони так само наповнили її водою.

Коли ж вони підпливли до третього острова, то побачили ще одну невелику ротонду.

Та цього разу джерела не було.

Лише невеликий кам'яний виступ посередині.

— Тепер постав глиняну амфору.

Тарен так і зробив.

— А тепер наповни її водою.

Хлопець узяв золоту амфору, але старий зупинив його.

— Усі люблять золото... Але, дивлячись лише на золото, люди забувають про душу. І тоді вона, нещасна, блукає на самоті й плаче...

Тоді Тарен узяв білу амфору й наповнив глиняну водою.

Потім він знову взяв золоту амфору, але книжник ще раз його зупинив.

— Спочатку вилий воду в білу амфору... Золото — це прекрасно. Але коли є і душа, і золото — це вже велике щастя.

Тарен так і зробив.

А потім узяв білу амфору й вилив воду до глиняної.

Раптом глиняна амфора засвітилася золотавим сяйвом.

Тарен здивовано дивився на неї.

Світло ставало дедалі яскравішим, заповнюючи собою всю ротонду.

Поступово воно почало розливатися далі.

Увесь цей час десь удалині ще лунали голоси, крики й плач.

Та коли світло вийшло за межі ротонди й розлилося над річкою, туман почав розсіюватися.

Перед собою Тарен побачив берег.

Той самий берег, де щороку проходило Свято Миру.

Старий сміявся, дивлячись, як світло заливає все навколо.

— Аха-ха!.. Ось тепер, рідний мій онуку, ти готовий!

Він продовжував сміятися.

Тарен озирнувся й побачив перед собою свого діда.

— Ти справжній горинець, онуку мій... Найсправжнісінький горинець.