Глава 10

Була шоста ранку. Дощ люто тарабанив у вікно, а поривчастий вітер завивав так, ніби самі небеса розгнівалися на світ.

Книжник повільно підійшов до Тарена й легенько потряс його за плече. Хлопець сонно розплющив очі й здивовано подивився на старого.

— Доброго ранку. Піднімаємося, снідаємо — і на риболовлю! — бадьоро мовив Книжник і, не сказавши більше ні слова, вийшов із кімнати.

Тарен ще кілька секунд лежав, намагаючись зрозуміти, чи це йому наснилося. Та, важко зітхнувши, підвівся, швидко поснідав і вийшов під холодний дощ услід за старим.

Книжник уже стояв на невеликому причалі, неспішно готуючи човен.

— Ви зараз серйозно?.. На риболовлю? Ви взагалі бачили, яка погода?

Та старий лише ледь усміхнувся.

Таренові на мить здалося, що Книжник остаточно збожеволів.

Та вибору не було.

Вони сіли в човен і відпливли від берега. Коли земля залишилася далеко позаду, Книжник простягнув хлопцеві вудку.

— Закинь.

Тарен мовчки виконав наказ. Закутавшись у плащ, що хоч трохи захищав від холодного дощу, він терпляче чекав. Злива майже припинилася, але вітер не вщухав. Він здіймав високі хвилі, безперервно розгойдував човен, і той то здіймався на гребінь, то знову падав униз.

Минали хвилини.

Риба не клювала.

Одяг Тарена давно промок до нитки. Від постійної хитавиці його почало нудити, а роздратування дедалі сильніше стискало груди.

Нарешті терпіння урвалося.

— Ні! Все, більше не можу! — сердито вигукнув він. — Навіщо ви взагалі привели мене сюди? Коли я нарешті почну вчитися танцювати? Що все це означає?.. І вчора... що це була за нісенітниця з водою?    Книжник мовчки дивився на нього.
Його очі були спокійними, він ніби чекав саме цієї миті. — Ти закінчив? — тихо запитав старий.
— Підведися.

Тарен, нічого не підозрюючи, підвівся на ноги.

Наступної миті старий різко штовхнув його за борт.

Хлопець навіть не встиг нічого зрозуміти, як стрімко полетів у морську глибину.

Розплющивши очі, він завмер.

Перед ним відкрився зовсім інший світ.

Поміж різнобарвних коралів неквапливо ковзали десятки дивовижних риб усіх можливих кольорів. По дну повзли краби, колихалися морські водорості, а трохи віддалік, граючись між хвилями, пропливли два дельфіни.

На мить Тарен забув, що падає.

Здавалося, саме море було живим.

Він різко відштовхнувся від води й виринув на поверхню.

У ту ж мить йому в обличчя вдарив крижаний дощ, який  почався ще сильніше.

Книжник простягнув руку й допоміг хлопцеві вилізти до човна.

Коли Тарен, важко дихаючи, сів на лаву, старий спокійно промовив:

— Шторм існує лише на поверхні...

Він ненадовго замовк, дивлячись кудись удалину.

— Поки не навчишся заспокоювати власні думки й не опануєш терпіння, ти ніколи не зможеш станцювати.

Після цих слів Книжник узявся за весла.

— Гаразд... попливли  назад!

Час минав. Тарен виконував усі випробування, які готував для нього старий.

А коли настала сувора зима, він потягнув його в гори, щоб показати озеро — найкрасивіше й найстаріше з усіх.

Озеро було вкрите кригою.

— Подивися сюди, — тихо сказав старик, коли вони дісталися самого центру.

Тарен опустив голову й крізь прозорий лід побачив на дні щось золотаве, яскраве. Розгледіти, що саме це було, не вдавалося.

Книжник простягнув йому спеціальний інструмент для криги.

— Дістань це.

Тарен розбив лід, зробивши невелику ополонку. Старий мовчки кивнув.

Хлопець не вагаючись пірнув.

Озеро виявилося не таким глибоким, як здавалося. Він швидко дістався дна й завмер: серед темного каміння лежала золота амфора.

Дивно, але вода зовсім не була крижаною.

Тарен схопив амфору й рвонув угору.

Виринувши, він жадібно вдихнув морозне повітря, а книжник уже простягав руку, щоб допомогти йому вибратися на лід.

— Що це? І навіщо вона?

— Чудово, що тобі вдалося її дістати. А тепер ходімо далі.

Вони ще довго йшли горами, аж раптом перед ними відкрилася величезна печера. Біля самого входу, ніби охороняючи її, спав невідомий звір. Він був схожий водночас і на вовка, і на лева.

Тарен здивовано зупинився.

— Що?.. Навіщо ми тут?

— Там лежить те, що нам потрібно, — спокійно відповів книжник. — Але звір просто так нікого не пропустить. Іди до нього й спробуй домовитися.

— Що?! Ви збожеволіли!

— Зовсім ні, юначе. Я навчаю тебе. А тепер іди й забери те, що належить тобі.

Тарен дістав із рюкзака рушницю й уже хотів рушити вперед, та книжник одразу його зупинив.

— Е-е, ні-ні-ні... Це віддай сюди.

Старий спокійно забрав рушницю з його рук.

— Та це ж повне безглуздя! Він мене просто розірве!

Книжник лише мовчки дивився на Тарена.

Хлопець важко зітхнув, поправив рюкзак на плечах і повільно рушив уперед.

Він уже був зовсім близько.

Невідомий звір, ніби відчувши його присутність, розплющив очі, повільно підвівся на всі чотири лапи й глухо загарчав.

Лише тепер Тарен зрозумів...

Перед ним стояв величезний вовк.

Хлопець завмер.

Його кидало то в жар, то в холод від страху.

Вовк зробив ще кілька кроків назустріч.

Ще мить — і він міг кинутися.

Тарен стояв увесь блідий від страху!

— Ні! Завтра ж забираю Алару, і ми їдемо звідси якомога далі! До біса всі ці місця!  

Думки вихором проносилися в його голові.

І раптом він відчув, що рюкзак став неймовірно важким.

Швидко відкривши його, Тарен побачив великий пакунок із м'ясом.

— Ну звісно... Погодувати звіра...

Він обережно кинув м'ясо вовкові.

Той жадібно накинувся на їжу.

Поки вовк із глухим гарчанням пожирав здобич, Тарен швидко забіг до печери.

Усередині він побачив кількох маленьких вовченят, які мирно спали, згорнувшись клубочками.

За ними, на кам'яному виступі, немов на п'єдесталі, стояла біла амфора.

Тарен схопив її й стрімко вибіг із печери.