глава 9

Тарен повільно підійшов до річки.

Алара стояла біля самої води, задумливо дивлячись на спокійну течію. Здавалося, вона була десь далеко у своїх думках і навіть не помітила його кроків.

— Алара! — тихо покликав Тарен.

Дівчина  обернулася і побачивши його,не роздумуючи ні секунди, вона підбігла до нього й міцно обійняла.

За кілька хвилин вони вже сиділи поруч на березі, слухаючи тихий плескіт води.

— Ну що... готовий завтра до довгої дороги? — запитала Алара, перебираючи в руках травинку.

Тарен тихо посміхнувся.

— До всього готовий... крім того, що побачу тебе лише в червні.

Дівчина сумно всміхнулася.

— Розумію... Але ж ти бачиш батьків. Усе те саме: «Доведи... та доведи...»

— Нічого, — Тарен м'яко взяв її за руку. — Зате потім на нас чекає світле майбутнє. Станцюю так, що й горинці, і ліранці одним племенем стануть!

Обоє засміялися.

Потім Тарен, трохи помовчавши, запитав:

— До речі, як удома?

— Усе добре. Батько майже весь час на роботі. Мама... — дівчина посміхнулася. — Мама вся світиться від щастя. Я давно не бачила її такою.

Але усмішка швидко зникла з її обличчя.

— Ось тільки тітка...

— Що з нею? — стривожився Тарен.

— Відтоді, як ви пішли... вона майже весь час проводить на цвинтарі. Сидить біля могили сина й брата. Навіть удома майже не їсть, замикається у своїй кімнаті й майже ні з ким не розмовляє.

Вона тяжко зітхнула.

— Мені страшно, Тарене... А раптом вона задумала щось лихе?

Хлопець обережно стиснув її долоню.

— Не кажи так... Просто, мабуть, вона й досі не змогла відпустити. Для матері немає нічого страшнішого, ніж пережити власну дитину.

— Так... розумію. Але ж стільки років минуло...

Дівчина опустила погляд на воду.

— Уявляєш... якби не війна, йому зараз було б стільки ж, скільки й нам. Ми б, напевно, гуляли втрьох...

Над річкою повисла важка тиша.

Нарешті Тарен ніби навмисне змінив тему.

— До речі... чесно кажучи, я досі не розумію старого книжника.

Алара запитливо подивилася на нього.

— Чому?

— Він завжди мовчить. Заходиш до крамниці — тільки книжки продає, зайвого слова не скаже. А тут раптом погодився навчити мене танцю... та ще й покликав у подорож.

Хлопець похитав головою.

— Дуже дивна людина.

Алара тихенько засміялася.

— Можливо, він просто побачив у тобі те, чого ти сам поки що не помічаєш.

Тарен усміхнувся.

— Або остаточно вижив з розуму.

— Не кажи так, — дівчина жартівливо штовхнула його плечем. — Іноді найдивніші люди виявляються наймудрішими.

Тарен подивився на спокійну річку, а потім знову на Алару.

— Думаєш... ця подорож справді щось змінить?

Алара трохи помовчала, ніби прислухаючись до власних відчуттів.

— Не знаю... Але чомусь мені здається, що коли ти повернешся... ти вже не будеш тим Тареном, якого я сьогодні проводжаю.

Вони ще довго сиділи мовчки, дивлячись на спокійну річку, у водах якої віддзеркалювалися золотаві промені призахідного сонця.Коли сонце піднялося високо над горизонтом, Тарен із Книжником уже були на місці.

Старий привів його до невеликого поселення, що розкинулося серед гір із видом на безкрає море. Кам'яні будинки тулилися один до одного, а солоний морський вітер приносив запах хвиль і водоростей.

Коли вони зайшли до невеликої хатини, Тарен озирнувся навколо. Усередині була лише одна кімната. Біля стіни стояли два прості дерев'яні ліжка, у кутку — стара піч, а посередині — великий дерев'яний стіл.

— Ось ми й дісталися, — сказав Книжник, поставивши свою торбу. — Почнемо твоє перше випробування. Піди до головної криниці та принеси води.

Тарен мовчки взяв два відра й рушив вузькими вуличками поселення.

Майже половина будинків стояла покинутою. У тих, що ще залишилися заселеними, здебільшого жили самотні старі. Електрики тут не було. Як і водогону. На все поселення існувало лише дві криниці.

Коли Тарен нарешті дістався головної, він несподівано вперся в чиюсь спину.

Юнак завмер.

Перед ним простяглася величезна черга. Вона починалася біля самої криниці й тягнулася майже до кінця вулиці.

Робити було нічого.

Довелося чекати.

Скільки часу минуло, Тарен уже й сам не знав.

Нарешті настала його черга. Він наповнив відра холодною водою й попрямував назад.

Та коли до будинку залишалося всього кілька кроків, повз нього стрімголов промчав собака, що гнався за кішкою.

Пес боляче врізався йому в ноги.

Тарен похитнувся, не втримав рівноваги й упав. Вода миттєво розлилася по землі.

Вилаявшись собі під ніс, він підняв порожні відра й важко зітхнув.

Довелося повертатися.

Ще одна довга черга...

Ще одна година очікування...

Коли Тарен уже збирався йти з повними відрами, до нього підійшла літня жінка.

— Чи не могли б ви мені допомогти? У мене немає відер. Але вдома стоїть велика бочка. Чи не могли б ви наповнити її своєю водою? Я вам заплачу.

Тарен подивився на свої відра, потім на втомлену жінку.

Відмовити він не зміг.

— Гаразд... ходімо.

Вони повільно рушили вузенькою стежкою між будинками.

Та коли жінка відчинила хвіртку, Тарен завмер.

Перед ним стояв... той самий будинок, у якому вони з Книжником зупинилися.

Юнак повільно перевів погляд на старого.

Той спокійно сидів за столом, ніби нічого дивного не сталося, і неквапливо сьорбав чай.

Поряд сиділа літня жінка.

Тарен придивився уважніше...

І раптом упізнав її.

Це була продавчиня тканин.

— О, а ви вже повернулися. Ну, сідайте, поки чай не охолов, — сказав Книжник, повільно відпиваючи з кухля.

Тарен нічого не розумів.

Він мовчки поставив відра, сів за стіл і взяв до рук гарячу чашку.