Глава 6

Коли мати й син зайшли на подвір’я, вони втомлено опустилися на лавку.

Сайла, усе ще тримаючи в руках вази, притулилася до стіни будинку, заплющила очі й, трохи віддихавшись, сказала:

— Батькові тільки нічого не кажи.

— Чому?

— Не треба… Ой, не треба. Ще однієї бійки я не переживу…

— А мені й не треба нічого казати. Я й так усе бачу.

Здригнувшись, вони підвели голови й побачили Дарека.

Він стояв у темному вікні.

— Через кілька днів я сам із ними поговорю.

— Дареку! — суворо сказала Сайла.

—Ні, Сайло. П’ять разів вистачить. Шостого разу вони скажуть «так».

— А тепер заходьте. Вже пізно. Час спати.
Але вони ще довго сиділи та розмовляли!

— Мамо… — після довгого мовчання озвався Тарен. — А через що взагалі почалася та війна?

Сайла замислилася.

Довго мовчала.

Потім лише знизала плечима.

— Якщо чесно… вже й сама не пам’ятаю.

Тільки уривки.

Спочатку сварилися через ресурси. Кожен тягнув ковдру на себе.

Потім вбили одного зі старійшин.

Хтось звинуватив у цьому горинців.

Горинці звинуватили ліранців.

А далі…

Вона гірко всміхнулася.

— Далі вже ніхто нікого не слухав.

Почалася різанина.

Уже не через ресурси.

Не через старійшину.

Просто різанина.

Без розбору.

Без суду.

Без свідків.

Тарен мовчки дивився кудись удалину.

— Виходить… люди вже навіть не пам’ятають, через що ненавидять одне одного?

— Саме так.

Сайла важко зітхнула.

— І знаєш, що найстрашніше?

Навіть Ная вже цього не пам’ятає.

Тарен лише тяжко зітхнув.

Сайла лагідно скуйовдила йому волосся.

— Ну все… ходімо спати.

Завтра буде новий день!

Коли все місто поринуло в міцний сон, в альтанці сиділи дві жінки. Вони мовчки курили, зрідка відпиваючи коньяк із невеликих келихів. Літній вітерець тихо ворушив листя дерев, а десь неподалік стрекотіли цвіркуни.

— Ти ж не куриш, — із усмішкою запитала Аміра сестру.

Ная лише відмахнулася.

— Довели вже…

— Тебе? — здивовано перепитала Аміра. — Хто? Тебе ж навіть війна не змогла вибити з колії! Навколо вибухи, усі кудись біжать, а ти… Головне, щоб удома було прибрано й гаряча їжа стояла на столі.

Ная тихо засміялася.

— Ой… Та приходить уже вп’яте до моєї Алари свататися.

— Так це ж добре! — плеснула в долоні Аміра.

Ная лише посміхнулася.

— Авжеж, добре… Бачиш он м’ясо лежить?

Аміра перевела погляд на собаку, яка саме доїдала останній шматок.

— Гостинці принесли… Курей по хаті ганяла, продукти позбирай, потім ще й прибирати все довелося.

— Та що тобі не подобається? — усміхнулася Аміра. — Тарен же хороший хлопець.

— Хороший… Але ліранець він…

— Ну і що? — здивувалася сестра. — Війна давно закінчилася. Шлюби вже багато років дозволені.

— Та знаю я! І про шлюби знаю, і про те, що хлопець він справді хороший. Але нехай доведе, що любить її.

— Слухай… Якщо вже вп’яте прийшов…

— От саме! Якщо любить — не відступить. Розумієш?

Ная зробила ковток коньяку й усміхнулася.

— Ти знаєш, скільки разів Норен мене добивався? Та й не злічити! Я ж тоді вперта була…

Вона на мить замовкла.

— Я вже давно змирилася… Розумію, що ні брата, ні племінника не повернути. Мені головне, щоб у дітей усе було добре. І в тебе також.

Ная лагідно усміхнулася.

— Ну годі вже про мене. Ти як? Після смерті чоловіка й сина поїхала… І лише тепер повернулася.

Аміра довго мовчала, стискаючи келих у руках. Вона дивилася кудись удалину, ніби намагалася розгледіти там своє минуле.

Нарешті вона тихо всміхнулася.

— Та все нормально… Я й повернулася саме для того, щоб почати жити заново.

Ная тепло подивилася на сестру.

— Знаєш… Я досі згадую, як ми з тобою та Кайраном сиділи біля річки. А потім прийшов Норен із тими трояндами. Пам’ятаєш? На ньому ще був батьківський піджак — такий великий, що він у ньому виглядав, мов опудало.

Обидві жінки засміялися.

— Пам’ятаю! — сміючись відповіла Аміра. — А Кайран тоді зняв із себе піджак і віддав йому, щоб перед нашими батьками той не виглядав безглуздо.

— Зате який результат! — крізь сміх сказала Ная.

Вона хитро примружилася.

— Може, й Тарену так само пощастить…

Жінки переглянулися й знову вибухнули щирим сміхом.

Коли сміх стих, Ная допила коньяк і впевнено сказала:

— Нічого… Якщо доведе, що справді любить мою доньку, я сама приведу Алару до нього в дім.

Аміра всміхнулася.

— От і домовилися.

Ная підвелася з лавки й солодко потягнулася.

— Ну що, ходімо спати?

— Ходімо. Втомилася я трохи з дороги.

Жінки загасили цигарки, забрали келихи й, побажавши одна одній доброї ночі, розійшлися по своїх кімнатах.