глава 3

Тарен повільно йшов вечірньою вулицею, опустивши голову. У руках він стискав букет квітів, що вже втратив свій ошатний вигляд після того, як Ная, виганяючи його за ворота, сердито жбурнула його назад.

Туга настільки заполонила його серце, що він і сам не помітив, як ноги привели його до ринку. Здавалося, продавці ніби чекали на нього.

Жінка, що продавала посуд, із жалем подивилася на юнака й лагідно покликала:

— Тарене! Іди сюди, рідненький… Ну що, знову відмова?

Хлопець лише сумно усміхнувся.

— Уже четверта… за два тижні…

Старий книгар із досадою сплюнув на землю й похитав головою.

— Ех… Знову ці жінки… Ніколи вас не зрозумієш!

Продавчиня тканин по-материнськи обійняла Тарена за плечі.

— Не сумуй, хлопче. Ще буде й згода, і весілля буде. Ось побачиш! А тканину для весільної сукні я тобі віддам найкращу в усьому Артогорі. Обіцяю.

— Дякую вам… Щиро дякую… — тихо відповів Тарен.

— А тепер давай сюди квіти, — сказала продавчиня посуду, простягаючи руку.

— Та ні… Я подарую їх мамі. Вона заслужила…

Продавчиня тканин аж сплеснула руками.

— Та що ти таке кажеш! Не можна! Невже хочеш накликати на матір нещастя? Хіба забув наш звичай?

Тарен важко зітхнув.

Так, він добре пам’ятав давню традицію Артогору.

Жених мав принести нареченій найкращий букет квітів. Якщо батьки давали згоду на шлюб, квіти ставили до вази — це означало, що дім прийняв почуття юнака. Після цього жених обирав найдорожчу тканину, з якої шили весільну сукню нареченої.

Та якщо сватам відмовляли…

Букет більше ніколи не мав переступити поріг жодного дому.

Його викидали.

А жених повертався додому лише з порожньою вазою — мовчазним символом відмови.

Тарен ще кілька секунд дивився на квіти, після чого мовчки простягнув їх продавчині.

Вона обережно забрала букет і натомість подала йому просту порожню вазу.

Юнак сумно кивнув, подякував і повільно рушив додому.

А продавці ще довго мовчки дивилися йому вслід.

Лише коли його постать розчинилася в сутінках, вони почали зачиняти свої крамниці й, не промовивши більше жодного слова, розійшлися по домівках.   Тарен повільно дійшов додому.

Коли він зайшов на подвір’я, то побачив батька. Дарек сидів на старій дерев’яній лавці, задумливо курив люльку й дивився кудись у вечірнє небо.

Побачивши сина з порожньою вазою в руках, чоловік завмер.

Люлька вислизнула з його пальців і глухо впала на землю.

— Знову?..

Тарен лише мовчки кивнув.

Дарек важко зітхнув, підняв люльку й сумно посміхнувся.

— Нічого, синку… Сідай. Вип’ємо.

Він дістав пляшку домашнього вина, налив келих Таренові й собі.

Декілька хвилин вони мовчки сиділи, слухаючи, як десь у лісі співають вечірні птахи.

Потім Дарек усміхнувся.

— Знаєш, скільки разів я повертався від твоєї мами з порожньою вазою?

— І скільки?

— Сорок п’ять.

Тарен недовірливо подивився на батька.

— Та годі… Брешеш.

— Гаразд… Сорок три…

— Тату!

— Добре-добре… Двічі…

Чоловік винувато почухав потилицю й знову затягнувся люлькою.

Тарен мимоволі усміхнувся.

— Дякую, тату… Ти завжди вмів підтримати краще за всіх.

— І що ж цього разу сказала Ная?

Раптом із відчиненого вікна почувся суворий жіночий голос.

Обидва чоловіки підвели голови.

У вікні стояла Сайла.

У домашньому халаті, з бігудями у волоссі й келихом вина в руці.

— Ну?..

Тарен важко зітхнув.

— Вона сказала… що я не горинець… і не ліранець… І тому не може віддати за мене Алару. А ще… вона досі не може пробачити нашій родині той давній конфлікт…

Дарек лише сумно опустив голову.

І раптом…

Дзвін розбитого скла.

Келих вислизнув із рук Сайли й розлетівся на десятки уламків.

Жінка навіть не поворухнулася.

Вона завмерла, ніби й досі тримала невидимий келих.

— Мамо! — перелякано вигукнув Тарен.

— Рідна, ти не порізалася? — схопився Дарек.

Кілька секунд Сайла мовчала.

Потім тихо промовила:

— Порізалася?..

Вона повільно перевела погляд на сина.

— Ні… Це не мене поранили.

Поранили серце мого хлопчика.

Запала тиша.

Жінка задумливо подивилася на Тарена.

— Котрий це вже раз?

— Четвертий…

Сайла повільно заплющила очі.

— Четвертий…

Потім раптом широко розплющила їх.

— Господи… Уже вчетверте…

Вона рішуче відчинила двері.

— Заходьте. Вечеря вже готова.

За кілька хвилин вони вже сиділи за великим дерев’яним столом.

Сайла поставила перед сином гарячу тарілку з супом і серйозно сказала:

— Послухай мене уважно.

Твій дідусь був горинцем.

А в горинців рід передається по батьківській лінії.

Якщо батько твого батька — горинець, то й ти — справжній горинець.

Тарен замислився.

— Але ж бабуся була ліранкою… І твої батьки теж ліранці… Якщо в ліранців рід іде по материнській лінії…

Він раптом широко розплющив очі.

— Господи…

Виходить…

Я взагалі ні на кому не зможу одружитися?..

Голос хлопця затремтів, а на очах заблищали сльози.

Дарек не втримався й засміявся.

— Ні, малий…

Це означає зовсім інше.

Ти можеш узяти за дружину і ліранку…

І горинку.

Тарен заплакав ще дужче.

— Дареку! Тарене!

Так голосно вигукнула Сайла, що в буфеті задзвеніла порцеляна.

— Досить!

І сліз досить!

І жартів також, Дареку!

Вона підвелася з-за столу.

Її очі палали.

— Мій син одружиться з тією, кого кохає.

І я зроблю для цього все.

Усе, що маю, віддам.

Якщо доведеться — стану перед Наєю на коліна.

Якщо доведеться — сперечатимуся з нею до світанку.