Глава 1

Вардан стояв на березі річки, а Нокай ховався серед густих хвойних лісів. Між двома містами простягався старовинний кам’яний міст, що поєднував їх уже багато поколінь. Саме на берегах цієї річки щороку відзначали велике Свято Миру.

Обидва міста були невеликими, але надзвичайно затишними. Дерев’яні будинки з різьбленими балконами, тихі кам’яні вулички, що вели до гамірного базару, де кожен знав одне одного й саме там найшвидше народжувалися всі міські плітки.

У самому серці міста височіла велика площа. Тут знаходилися музей, невеликий театр і храм, який водночас слугував домом старійшин. Саме там вирішувалися найважливіші питання, що стосувалися життя обох міст.

Від базару до площі тягнулася головна вулиця, на якій розташувалися трактири, крамниці, пекарні, школи та майстерні. А довкола міст здіймалися величні гори й шуміли густі ліси.

Вардан і Нокай були схожі, мов брати-близнюки. Навіть існувала кумедна історія про одного юнака, який узимку так перебрав на святі, що переплутав міста й мало не замерз дорогою додому. На щастя, його вчасно знайшли й відігріли місцеві жителі.

Цього ранку на міському базарі, як завжди, було людно. Біля своїх крамничок сиділи дві продавчині: одна продавала глиняний посуд, інша — різнокольорові тканини.

— Дивися, це ж Тарен! — тихо мовила продавчиня тканин.

— А й справді він… — примружившись, відповіла жінка, що торгувала посудом.

Повз них саме проходив юнак із великим букетом польових квітів. Він був одягнений у святкове національне вбрання ліранців і впевнено крокував через базар.

— Кажуть, він свататися до доньки Норена йде, — промовив дідусь, який неподалік продавав старі книги.

Від подиву жінки лише перезирнулися.

— Та хто ж йому дозволить?

— Ная нізащо на це не погодиться! Вона ж завжди ставилася до нього з недовірою.

— Ой-йой-йой… — похитала головою продавчиня посуду. — Недобре це… Ой, недобре все може закінчитися…

Коли Тарен проходив повз їхню крамничку, обидві жінки привітно усміхнулися йому.

— Ех, який же гарний наречений! — весело вигукнула продавчиня тканин. — Я б свою доньку за такого й не вагаючись віддала!

Тарен лише усміхнувся у відповідь, побажав усім гарного дня й невдовзі зник серед натовпу покупців та допитливих перехожих.