І знов метіль...

Чомусь згадався той час коли ми мали жити разом. Мій сміливий і такий рішучий коханий на раз два вирішував усі питання, та так що і подих від них перехоплювало. Навіть тоді коли його рідні дізналися, що ми зустрічаємося і були зовсім не раді такому повороту подій, ох як же вони кричали різної гидоти у телефон , та так голосно і щедро припорошуючи епітетами у мою сторону. Хотілося кричати у відповідь: « Ні! Ні! Я зовсім не така як же ви можете таке говорити про зовсім незнайомій людині, я ж хороша. Люблю вашого сина і тільки у цьому моя вина.». з тих пір мало що змінилося для мене, близькі люди мого коханого так і не змогли прийняти те що відбувалося між нами.

Сталося як гадалося, передчуття ніколи не підводило, особливо відчуваючи щось не дуже радісне. Ніби голос із середини шепотів це все – кінець. Приблизно десь так і було. Постійна робота по шістнадцять -вісімнадцять годин на добу, своє давали, замість лагідного і милого ведмежати яке колись підтримувало і лагідно шепотіло слова підбадьорення вічно гарчав цепний стомлений пес, який видавав на кшталт «Якщо у тебе нема нічого нагального і ніхто не вмер, не дзвони!».

Серце вмирало щоразу чуючи одну і ту ж фразу. Щоразу леденіло по шматку душі, від аури впевненості та радості залишалася вічна пустеля, яка засипала останні крихти надії. Чорна печаль поселилася, просочуючи усе тіло. Залишалося тільки тихо щоночі вити вглядаючись у зорі і місяць, питаючи небесних створінь: Як так? Чому?

Відчуття стоми не проходило ні вдень ні вночі. Навіть сон вже не змозі був відновити життєву силу. Нічого не радувало ні покупки дрібничок, ні вигул із собакою, ні розмови із подругою, а малювати не тягнуло в принципі як і їсти. Від самої дівчини здавалося от -от і залишиться одна тінь. Лиш пекучий біль пронизував усе тіло, огортав душу їдким зрадницьким димом, що потроху роз’їдав з середини не тільки впевненість а і саму сутність Марфи. Вона тепер і зовсім пропала б у незрозумілому хаосі, але тільки собака тримала на плаву змушуючи щось готувати і виходити вигуляти її.

Одного разу дівчина прийшла до тями але зовсім не на своїй уже незатишній квартирі, а у батьків. Виявилося, що вона декілька днів лежала непритомною і якби не страшне виття її собачого янгола то певно нічого хорошого не було б.

-Як далі бути? Це безвихідь.

-Нехай моя душа стане каменем. Не хочу більше такої каторги, як же боляче. Ніби ти є і не стало водночас. Невидимий біль пронизав усю суть, ні вдихнути ні видихнути нормально не вдавалося, хотілося кричати так щоб у вухах закладало, але єдине що виходило давитися повітрям, а на грудях застигав тягар. Він вже так дотис бідолашну дівчину що ось – ось і все що залишиться останній подих. Благаю мої рідненькі якщо ви мене хоч трохи любите заберіть емоції, заберіть мій пекучий біль! Гарячі сльози котилися градом по обличчю, не приносячи полегшення. Комом стояло в’язке, колюче як терен повітря. Хотілося усіх клясти, ненавидіти, кричати, кидатися речами. Злість і безпомічність – єдине що приходило на думку.

-Одне твоє слово, скажи тільки одне слово. Враз почулося десь поблизу.

- Що? Хто? Від несподіванки сльози перестали котитися. І хриплим голосом знову повторила питання.

-То хто ти? І чого потрібно?

-Я, той кого ти так у дитинстві любила. Важко чути твої слова, важко від сліз. Я майже у них потонув. Дам тобі замість серця камінь, нічого не будеш відчувати і ні до кого, можливо передумаєш? Хочеш знати чому все так? Я можу відкрити зараз усю завісу таємниці. Добре думай чого хочеш.

-Хочу… Хочу бути щасливою, але видно не доля. Дай же мені забутися про кляте серце, викинути усі людські цяцьки – пляцки. Хочу спокою і тиші замість болю, знеболюючого , вічного щоб забутися!

-Нехай буде так. Голос ні звідки пролунав повсюди, але чомусь так моторошно і болісно водночас. Легка димка окутала усю кімнату, а потім –солодке забуття.

Можливо мені усе приснилося? Прокручуючи усе думала Марфа. Усе можливо від напруги не витримала нервова система і дала збій. Заспокоївши себе такими аргументами життя пішло своїм руслом.

Марфа перестала дзвонити, і ридати у подушку, просто написала смс де повідомила про смерть своєї вихованки і те, що ніколи не хоче бачити даного абонента у своєму житті. Коли голос дідуся питав чи згодна зі своїм вибором усе здавалося чітким і правильним, але за усе потрібно платити і немалу ціну. Такою ціною виявилося життя Дусі яка була зв’язним якорем до щирої любові. Не стало її і серце опустіло, видно то була остання крапля горя. Залишилась байдужість, ніби дійсно усі відчуття стали одного кольору – сірого

Дивно як швидко перетворюєшся із брильянта в пустоту, ніщо. Де та людина яка вислуховувала і розуміла. Яка вчасно прийшла б на допомогу.

Може спробувати відновити якісь відносини з колишнім, секс точно буде, а душа? Напевно її не стало, як і в принципі мене самої. Ніби я є, тіло ось і пустеля... Не потрібна, нікому знову не потрібна! Прислухалася може від цих слів десь защемить, аж ні – тихо. Свята пустота, ніяких емоцій.