Сумна правда...

Новий ранок як нова надія – проснувшись іще довго думаєш ось зараз влетить моє щастя і знову оближе лице, а я буду повертатися і бурчати. Але ж ні… Все та ж сумна картина.

Тому прийшлося спершу поговорити із коханим, розповідаючи неймовірну в принципі історію. Навіть і не розраховувала на те що порозуміємось, в кращому випадку подумає зійшла з розуму, по простому звихнулась. На що отримала дивну відповідь.

-Одного разу коли ти спала, мені чомусь захотілося відчути яка ти насправді, в середині чи якось так і пояснити немає це бажання чим. Тихо підкравшись, поклав обидві руки на голову і те що побачив мене спершу злякало.

-Ну і що ж там? Монстри?

-Ні. На мене дивився старезний дід, по моєму років за сто. Сивий аж білий, очі ніби вицвівши голубого кольору. Дивився так ніби проскановує не тільки зовні але й у душі встиг попорпатися. Враз і так добре стало, перехотілося дихати.

-Це не тоді коли я знайшла тебе непритомним і ледь відкачала?

-Ага. Я збрехав що знову появилися болі у спині і від них втратив свідомість.

-Знайшов дурних, в тебе пульсу не прощупувалося, я вже що хоч думала, перепробувала все від нашатиря до швл, пару раз навіть ляпася влупила. Останнє, що чомусь прийшло в голову сказати навіть не гадаючи до кого «відпусти!» і ти задихав.

-Ну і що тепер нам із усім цим робити?

-Жити, як жили із дрібними поправками. Ну звичайно якщо ти на таке згоден?

-Чомусь я трохи побоююсь тебе іноді.

-Тоді іди із миром і не вертайся до нас.

-Ти здуріла, ні за що! Нехай все іде як іде, а там видно буде.

З того часу ми почали поїти відварами трав малечу і робили масажі, витягування у ванній, вітаміни і нейростимулятори. На дворі було зимно, сніг посипав землю білою пудрою, тому водні процедури замінялися сніжними, виглядало це приблизно так – Дегіру затягували у пухкий сніг і відходили, коли звали вона починала боротьбу, і так декілька разів, поступово збільшуючи дистанцію. Щоб собакен почувався не безпорадним я ставила її біля кормушки під час їди, підтримуючи щоб не впала. Під час чергового годування все було як і завжди, підтримуючи давала команду «Їсти», поступово відпускаючи відчула – вона стоїть сама стоїть, сльози градом котилися не перестаючи від щастя.

Щоб не сполохнути собача, тихо позвала Тусю. Від побаченого в нього теж покотилися сльози, ми обійнявшись на підлозі обоє ридали навзрид, і навіть не побачили як до нас доковиляло наше чудо. Відтепер щоразу все краще і краще виходило ходити, місяць і вже вона бігала.