Сюрпризи

Одного разу мені у ЦРЛ (центральній районній лікарні) вручили черговий план виконання по мазкам у жінок, але як їх брати коли все теж крісло на коридорі? Запросто, я його занесла до кабінету голови, так як він іноді жартував із цього приводу, так я і зробила. При чому крісло поставила навпроти столу Льоні, за що отримала іще одну кляузу на моє ім’я.

Було тяжко - спершу приводила в порядок папери, картотеку потім взялася до кардіографа, який був куплений але ніколи не працював, за ним пішли на перевірку тонометри. На балансі ФАПу також стояв велосипед для фельдшера, але без коліс і цепу. На мої претензії була коротка відповідь що все пішло на потреби громади(на які такі які потреби я не дотямила, але нічого не відповіла). Пізніше мені запропонував зробити своїми силами ремонт у кімнаті яку голова сам між іншим занедбав, і годував обіцянками все оновити. Але як? Побито-обита плитка не докінця, потолок весь у тріщинах і сколах, купа шафок із вибитим склом і обдертими бочинами. Це що, мені заливати підлогу і самій класти плитку? Може іще і потолок вирівняти і побілити. Надіятися було ні на що, як говорив за моєю спиною голова «Я, що їй все зроблю щоб залишилося червону стрічку перерізати, так не буде нехай робить все сама». Я ж зі своєї сторони показала видом і ділом що робити там ремонтів не буду.

Постійно була бельмом на оці у цього недалекоглядного мужчини. Він постійно жалівся і писав кляузи у мою сторону головному лікарю. Спершу жалівся на те що я не з’являюсь на прибирання території села(а це на хвилиночку не моя парафія, кладовище при чому чуже прибирати не було ніякого бажання та й генеральна сільського клубу це теж дещо). Все що могла зробити це прибратися навколо ФАПу і перекопати і пересапати клумби перед вікнами кабінету. Стомившись від постійного холоду і розборок, хотілося чогось зрозумілого і постійного, але поки терпіння не вийшло, мала триматися.

Із Віктором відносини поступово згладжувалися і все приходило в щось зрозуміле і постійне як константа. Ми разом усе робили і їсти готували і закуповувалися, завжди радилися стосовно великих покупок, він навіть запитував про те про що я взагалі уяви не мала, доходили до того що навіть хотілося втікти, коли знов третували питаннями про чергову покупку, здавалося ось воно ідеальне життя.

Віктор був надзвичайною людиною для мене, іще ніхто ніколи не вчив мене себе любити і тратити гроші на себе, а це на хвилиночку ох як було важко. Навіть не знаю чому, але купити собі обнови або те що навіть потрібне так важко ніби гору перекинути вручну. Ми разом вчилися бороти цю фобію. Чесно кажучи перебувала у легкому шоці від того що мене прям заставляли тратити на себе, мої ж власні зароблені гроші.

Одного разу ми спеціально виїхали в обласний центр прикупити щось мені. І яке ж було здивування коли купили браслета і ланцюжок у ювелірному відділі, але саме смішний випадок був тоді коли не могла вибрати поміж двох пар взуття і коли все ж вибрала і вийшла, вдома чекав сюрприз, виявилося що можна не вибирати брати всі дві пари. Віктор був трохи зпантеличений моєю реакцією, бо я стояла і плакала як дитя над новими іграшками, із дурнувато – блаженною посмішкою на вустах. Як же це було приємно, коли про тебе піклуються і щиро радіють разом із тобою, над невеликими перемогами над собою.

Відчула всією душею,що потрібна і кохана. Ніколи мене сварили коли верзла навіть несусвітні дурниці. Все обговорювалося,проговорювалося, обдумувалося разом так як у книжках. Щоразу похвала була щирою і підбадьорюючою, ну все тепер я точно найщасливіша на всьому всесвіті.

Віктор робив усе щоб я виросла морально, піднялась духом, повірила у себе і свої сили. Перше що він зробив познайомив мене із ноутбуком. У мене з цим інструментом особливі стосунки. Ну як стосунки, це голосно сказано, споглядання збоку по-моєму то навіть не далекі дружні стосунки стосунки, так сказати таке –сяке аби яке. Включити навіть можу, а от із вимкненням не завжди нормально виходить, відчуття таке що сама вперше череп вскриваю. Так от, так як моє заочне навчання проходило «заочно» і періодами, потрібно було напружитися ще й як. Щось написати, щось законспектувати, а деколи щось надрукувати на компютері чи ноуті (в принципі то їм без різниці- головне результат).