Поїздка

У машині було жарко і душно. Різні пейзажі швидко змінювали один одного, я навіть не встигала міняти станції радіо. На вечір всі супутники вже були мокрі, липкі і змучені сонячними ваннами, тільки вечір приніс полегшення у вигляді прохолоди.

Майже всю ніч не могла заснути, проговорила із водієм переживаючи, що втомившись засне за кермом. Розмова погано клеїлася, постійно Марфа зависала на своїх відчуттях і думках, прислухалася до внутрішніх знаків чи то голосу розуму, все на диво мовчало, ніби тиша перед бурею. От тільки якою, приємних емоцій чи розчарування?

За вікном машини виднівся іще ніколи не виданий пейзаж, ніби із якогось фантастичного сну. Молочний, ніби густий сметанний туман огортав все довкола. Здавалось машина от от застряне в ньому. Ось протягнеш руку і зможеш зачерпнути трішки цього дивовижного ефіру. Дерева спросонку виглядували на дивних мандрівників. Природа дико різнилась із тією до якої звикли очі, всюди поля необроблені, вкриті якимось низько ростучим чагарником (це вже потім придивилась що то щось схоже на полин і його по ходу їли овечки і корівоньки ). Із дерев лише акації – колючки і дивні кущисті, курчаві сіро –оливкові чи то дерева чи то кущі (виявляється то червонокнижна рослина яка дивно звучить, а називається лох сріблястий, із роду оливкових по - моєму).

Серце тріпотіло, як повітряний змій від сильного пориву. Воно то билось і вилітало, то завмирало, очікуючи невідомого. Тіло ломало незрозумілі відчуття, змішане відчуття ейфорії і вини феєрверком вибухало раз по раз. Що ж буде? Невже це дійсно я роблю? Що ж буде далі?

Дивне відчуття дежавю не покидало. Ніби це все вже десь вже відбулося і пішло по колу, ніби зараз хтось скаже дубль два епізод сорок перший.

По моєму я десь це все бачила. Точно, уві сні. Давно це було іще коли ми вчилися на першому курсі коледжу. Було все як і у всіх. Діти що тут скажеш, що ж там шістнадцять років. Було свято Андрія, а на нього такі дурочки маленькі як ми, гадають, хочуть дізнатися який суджений – ряжений чекає.

Пройшовши всі підготування до гадань (а саме на листочках імена пописали, гребінець під подушкою муляла в голову і миска із водою). Зранку потрібно рукою пошниряти і витягти папірець, яке ім’я випаде так і зватимуть твого чоловіка. Ви спитаєте навіщо гребінець? Так то взагалі чудо чудне – чешете волосся на ніч і приговорюєте «суджений – ряжений прийди розчеши мене», а з мискою із водою взагалі чепуха – кладете сірник у воду і на ніч і примовляєте «суджений – ряжений прийди переведи мене», або просто воду ставите зі словами такий – сякий прийди напої мене і тд.

Так от дівчата озброїлися до зубів, щоб напевне вичислити хто ж майбутня жертва. Під подушками папір просто вже випадав при кожному русі на ліжку, щоб точно напоїв - нажерлися оселедця, бо вона ж точно захоче пити, ну і на худий кінець в кого гребінь а в кого щітка така, що голову можна проломити.

Ранок був феєричним шоу. Дівчата так бігали і верещали, що ледве не позабували хто кого водив чи один чи хороводи і в кого яке ім’я випало.

-Олька, що там? Та досить хлебтати воду, не треба було жерти більше всіх оселедця, тобі що більше всіх треба?

-Не пам’ятаю я-хмуро констатувала факт наша пампушечка. Та й ім’я таке дивне не факт, що це все за правду.

-Ладно не переживай через десять років побачимо! Не вгаваючи сміялися дівчата.

-А ти що Люська? Ого ти загребуща, ти що з просоння пів паперової фабрики вгребла, видно міняти будеш хлопців як рулони туалетного паперу у клозеті.

А бідолашна Люська дивно таращилась на улов, і не могла нічого внятного сказати. А Марфа, що ж вона бачила? Тихо сидячи як миша під віником, не могла повірити своєму сну. Там був він, такий рідний і близький, ніби вже сто п’ятдесят років знайомі, із щільного туману, як коготи на сто вісімдесят ден ішов на зустріч мужчина. Ні росту ні обличчя не пам’ятала, лиш те що він темне волосся мав і був точно не худий, а в руках ніс троянду червоного кольору.

Значить туман…як в тому давньому сні. Пам'ять давно стерла ім’я з папірцю, але це вже було неважливо. Марфуша їхала на зустріч невідомому чи то щастю чи то розчаруванню. Нехай би краще чомусь хорошому але це ж не меню (як казала Верка Сердючка) не вибереш. І ось вже з-за туману почав вимальовуватися образ жаданої людини, здавалось зараз захлинеться від відчуття жару і бажання обійняти коханого коханця. Все стало на свої місця вона точно знала, що хоче не тільки розмов і сидіти на ручках, хоче більшого, раніше не відоме відчуття прийшло знісши з ніг і вибивши з голови мізки або те що від них залишалося.

-Ти, ти дійсно приїхала! Ти моя маленька шиншилка!

І все, сильні обійми обгорнули тіло і душу, здавалось і дихати забувала. Запах рідного тіла, тепло рук, голос оп’янив. Здавалось ось вона невагомість, при земному тяжінні.

-О, Боже як добре, як ніколи – тільки і прокручувалося раз по раз в думках.

Як дійшли до гостевого будиночку не пам’ятала, яке там море і пляж, нічого не потрібно тільки він. Хоч як страшилась висоти та із Тюсею (так скорочено від Вітюша називала) пішла заплющивши очі.

-Що ми будемо робити? тихо спитала Марфуша, боячись почути у відповідь очевидне.

-Не знаю, можемо просто прогулятися, поснідати або в морі покупатися. Чого хочеш ти?

-Перший раз за скільки я живу мене питають, чого хочу я. Так дивно. А можна у тебе щось запитати?

-Чому ти постійно так кажеш? Чи можна запитати? Якщо хочеш то просто говори, або питай.

-В мене така справа, нуууу це-червоніючи і ніяковіючи від думок і того, що в голос потрібно сказати. Я не знаю як до тебе донести, ну я, ну ти, оце. В мене крім чоловіка нікого не було, він у мене перший був і я ніби і хочу близькості від тебе і ніяковію і…

-Якщо ти не захочеш нічого не буде я і пальцем тебе не зачеплю. Хоч і хочу тебе сильніше чим дихати, ти як наркотик для мене, без тебе ломає все тіло. Незнаю як назвати те що відчуваю до тебе ніколи такого зі мною не відбувалося.