Щось новеньке?

-Так оце кладемо у сумочку і кажемо, що кажемо? Ну. Ну. Дякуємо кажемо. Включи звук, а то я нічого не розумію, чи то тебе від радості конфузило чи не сподобався подарунок. Його потрібно іще поміряти і якщо що зменшити чи розкатати. Я зрозумів, так руку давай, ось так. Зрозуміло малувате, пішли горе моє заклякле, будемо міняти розмір.

Так не вимовивши ні слова послідувала за своїм поводирем. Трохи відійшовши від шквалу емоцій, змогла видавити «дякую, але не потрібно було». За що знову була відчитана, як школярка, що все в межах норми і дарувати подарунки святе зобов’язання закоханого мужчини.

Вже у поїзді зрозуміла, кілька тижнів розлуки її розчавить тугою і печаллю. Невідомість лихоманила, а нестабільність даних відносин не приносила впевненості у завтрашньому дні, всі перевороти і коливання життя вичавлювала сили і наснагу. Сидячи один напроти одного дивилися в вічі, погляди могли більше розповісти чим самі полюбовники могли собі дозволити. Руки ніжно погладжували тильну сторону, хотілося на руки і обійнятися але це здавалося неправильним і не до місця. Голос провідника холодно оповістив, що всі проводжаючі мають зійти. І ось перон, і ти проводжаєш спершу те вікно а потім вагон в далеку далечінь.

Перехід від головного вокзалу до приміського був таким, ніби ти здійснюєш підйом на гору Еверест наприклад. І знову електрон, ті самі обличчя які продають то каву, то цукерки, скатьорочки, колготки, що не труться і здорово пруться, а ти ніби в цьому вагончику і геть десь зовсім в іншому місці, ніби душа поїхала в тому поїзді разом із Віктором. Зацепила хандра мене зовсім жорстоко.

Дні проходили із девізом чорніше чорної грозової хмари. На роботі всім видавалася здача, така що ніхто не зачіпав навіть лікарі, холод у відносинах із чоловіком та так що і він сам побачив. Кума все бігала то у пошуках роботи, то за колишнім коханцем із надією, але все чомусь марно. Коли поговорили із нею, то обурення не було краю. Виявляється вдома їй пропонували гарну оплачувану роботу і садочок, коротше кажучи всі умови, від яких я би не відмовилась. Ну і що всі задовбали, ти і твоя дитина у непоганих умовах, якщо хочеться відірватися і погуляти то вперед виділи час. Усе просто для мене, але видно не для неї. Видно у нас різні погляди на життя.

Город із картоплею, кармою висів на руках і шиї. Ішов четвертий день у муках по картоплі. Сили повільно покидали тіло, а ця гадина картопля не закінчувалася. Вона сиділа в земельці і знущалася, жаркими днями і прохолодними ранками. Вже руки так і стояли у положенні «лопата - землекопалка», просто пальці на руках не розгиналися. І ти стоїш такий, точніше качаєшся на своїй власній качалці лопатці, а спина коле і ниє і говорить людською мовою ну будь – ласочка змилуйся, а ти така – ні, копаємо далі до кінця. Це як марафон на десять кілометрів, біжиш і не бачиш кінця вже і задихаєшся і немає сили далі рухатися але все рівно повзеш до фінішної, і неважливо хто там попереду, головне не вмерти до кінцевої зупинки.

Сон - найкращі ліки, при втомі. Заснувши не відчуваєш що щось болить, тільки проснувшись відчуваєш знову спину і руки, ні не руки граблі.

-О, Боже! Невже весь кошмар закінчився? Слава всім Богам, Всевишньому і навіть домовикам коротше всім кого знаю і не знаю.

Тіло ломило, але одне гріло - все копанню кінець, можна вимитися начисто, і почати відрощувати нігті які стесалися в корінь. За період виколупування бульби не лунали дзвінки від того чиє ім’я не можна було вимовляти навіть у снах. Здавалося що це все, закінчилося те, що і толком не встигло розпочатися.

-Чому, ну чому він не дзвонить?- все відлунювало у голові. Невже не сумує і не згадує, я і то з усім цим періодично та й думаю про цього гада.

Ніби почувши погані роздуми, подзвонив він. Довгі вибачення і приємні слова як же без неї нестерпно, приємно линули прямо в душу, а те що не лунало дзвінків винуваті друзі і зелений змій. Виявляється ненароком заскочив у Одессу, а там друзі, з якими є про що поговорити, і та яка хотіла бути його дружиною (яку колись любив дуже - дуже).

-Ну і як мені це все сприймати? Думаєш буду ревнувати до неї чи когось іншого? Якщо щось не так ми ж домовилися…- думки все ж перемішалися і стало важко дихати і навіть думати.

-Ну чого ти, я просто все розповів тобі щоб ти не переживала за мене і чому так довго не було дзвінка. А до колишньої дівчини приходив перевірити чи справді відчуваю до тебе те що і поряд з тобою. Уявляєш раніше міг кого хочеш завалити, аби задовольнятися, а зараз стоїть лиш на тебе. Може ти якась відмочка?

-Щось ця трактовка і перевірка не дуже радує, навіть не знаю чому – невдоволено із сарказмом, видавила молода особа. Будеш зачіпати все, що шевелиться замовляння промовлю то буде лише на мене стояти дійсно.

-А ти можеш?

-Біографію мою не всю знаєш, кожна жінка всередині трохи відьма, особливо коли злити її безміри.

-Моя маленька шиншилка. Не переч, ти моя маленька шиншилка, а коли злитимешся називатиму моя маленька відмочка – його щирий і приємний сміх розрядив напружену розмову. Здавалось ось – ось і він підійде і обійме, відчуття присутності не відпускала. Ну і як же можна довго на нього злитися? Може це дійсно любов?

-Через чотири дні поїду до дідуся у Крим, так хочеться щоб і ти була зі мною поряд. Ми на морі, тільки ти і я. Безмежно радів би якщо б ти зі мною була там.

-Хочеш приїду?- аж сама здивувалась від вимовленого.

-А хочу!

-Значить потрібно придумати як організувати декілька вільних днів.

І навіщо, я це сказала, що ж я буду робити? Може взяти лікарняний, але хто ж мені його дасть, а може подзвонити і продати чергування, у суммі це буде десь днів вісім, має вистачити. Так і зроблю, вирішено. Думки у шаленому танці вирували як ураган, адреналін тиснув, від чого тремтіли руки. Так усі думки геть нехай буде що буде, а краще так а пропади усе пропадом!

На допомогу прийшла сама доля, подруга Муська їхала на море автомобілем і тепер було як добратися до пункту призначення (все складалося як ніколи чудово адже розсрочка для Муськи краще ніж здирати із кредитки гроші і потім не знати як гасити відсотки). На руках дві сотні і одні невідомі у рівнянні. А що ж чоловік? Він не міг зі мною поїхати так як працював, та й мене це найменше хвилювало.