Подумаю про все завтра...можливо

Кожного дня зустрічаючись поглядами, розуміли – ситуація кризова. Хотілося пофліртувати і поговорити як у парку, але потрібно тримати дистанцію, як ні в чому не було. Холодне «Доброго, дня» ранило, лиш тепло і вогник у очах непомітний для інших тримав на плаву до слідуючої розмови на чергуванні пізньої ночі.

Як дивитися у вічі кумі, коли знаєш що подобається один і те й же мужчина? Відчуваєш себе крадійкою, неправильною і взагалі жінкою легкої поведінки. Усе проти нас, як же тяжко. З усіх тих вирів думок утворилася прямо скажемо діра в голові, вже ні їсти ні спати не було наснаги. Напруження зростало щохвилини.

На черговому чергуванні телефонна розмова поступово чомусь зійшла на нівець. Туся ніби щось не договорював. Це гнітило і тяготило.

-Може щось не так? Щось змінилося у відчуттях до мене? Ти якийсь інший.

-Ні, я такий же як і був, просто засмучений. Мені потрібно поїхати на два тижні додому, до батьків. З однієї сторони я дуже скучив за ними і друзями, а із іншого боку я так довго не бачитиму тебе.

-Боїшся у тебе зміниться до мене ставлення? Чи я не так тебе розумію?

-Все можливо, я і сам не знаю чого чекати від себе.

-Не переживай час покаже. Як буде так і буде. Ти ж наберешся хоробрості сказати мені якщо, перестанеш відчувати прихильність? Це для мене важливо.

-Я завше із тобою чесний. А давай завтра погуляємо перед поїздом.

-Так ти їдеш завтра? Вже завтра?

-Так. Ти мене проведеш? Мені би дуже цього хотілося б. Хоч обійму за весь час тебе, можливо поцілую, якщо ваша дика величність дозволить.

-Бог з тобою золота рибка, завтра, так завтра.

-А поцілунок?

-Не наглій! Завтра буде видно, вже із усмішкою і невидимою тугою проговорила вкінці.

Пробігавши кілька десятків кілометрів за попередній день, ноги ледве ішли, здавалось рухалися, як у маріонетки із різкими ривками в сторону. Якщо так буде і далі то можна заснути на ходу, оце буде весело. Вже уявляючи як це буде, хтось підхопив за талію. Здригнувшись всім тілом, несміливо обернулась і полегшено видихнула. Стояв він, такий довгоочікуваний але із таким запізненням у життєвому циклі коханий мужчина. Біля нього дійсно відчувала себе дюймовочкою, пушинкою, десь підсвідомо знаючи що при любих обставинах захистить. Або просто у це хотілося вірити, вірити і надіятися хоч у щось, як ніколи.

Домовившись куди і яким маршрутом ітимуть, почимчикували на зустріч новому дню. Гуляючи у джунглях великого міста, блукали парками і вуличками довіряючи дядьку гулу. Все виглядало в принципі як завше але чомусь по новому, чи то так перевтома діяла чи то від емоційного вибуху поряд із ним. Вдосталь наблукавшись, забрели у якийсь величезний магазин, чого там тільки не було. Очі розбігалися у різні сторони і не могли зійтися ніяк разом. Побродивши разом по рядах із продуктами і різними витребеньками зі словами «Ну,все не можу! Втомилася і хочу посидіти», почалапали до міні кафе. Сидячи вже на м’якому кріслі, спати хотілося дедалі більше. Очі не слухалися, а руки обм’якали і спускалися на ноги.

-Єй не спати! Я тобі щось приніс, поглянь супер кава і ось це. В його руках красувалася маленька червона бархатиста коробочка, схожа на ті в яких продавали персні.

-Щоо це? З подивом і незрозумілим, загубленим поглядом спитала Марфа.

-Спогад про мене, щоб ти мене згадувала за час відсутності і тоді коли ми може не будемо разом. Це нічого не значить я не пропозицію тобі роблю, так маленький презент, красивій дівчині.

-Я не можу це прийняти. Дівчина заклякла на місці, навіть спати вже не хотілося, ніби льодяною водою облили із відра. Іще ніколи ніхто такого не дарував, вона не знала як правильно на таке потрібно реагувати, що робити.

Ніби розуміючи її і читаючи думки Віктор, промовив, що це нормально дарувати і приймати подарунки. В даній ситуації почувалась дійсно як дика людина з кам’яного віку, котра попала у майбутнє.