Люблю коли повна ж..а...

З тяжкою душею знову на роботу, як на каторгу. Ніч дивна штука то нескінченно довга, то коротка як секунда. Іноді хочеться щоб швидше минув період очікування чи вичікування, а іноді хочеться щоб мить застигла і нікуди не потрібно було рухатися.

Тихо непомітно опустилася темна вуаль ночі. Замерехкотіли перші зірочки. Тільки вони як ніхто знали всі мрії і надії кожної людини. Ось і наша героїня кожного разу в думках по декілька тисяч разів промовляла як замовляння свої бажання і мрії, ну приблизно якщо озвучувати то приблизно так : хочеться єдинорога в апельсиновому соусі. Якщо і чогось хочеться психологи підкреслюють, що висловлювати бажання потрібно дуже чітко прям як меню в ресторані. Наприклад якщо приміром бажається мужчину то потрібно враховувати ріст, вагу колір волосся і кількість щетини на бороді ну і звичайно якості, які повинні бути присвоєні мужчинці. Марфа просто хотіла змін у житті на краще, щоб змінився її чоловік або просто хоч щоб щось змінилося. Видно який заказ така і видача від долі чи вищої сили, із дивним почуттям гумору.

-Ну і що за зміна у нас сьогодні? А сьогодні весело, як ніколи - синячий грип. Супер приз на барабані. Оце халепа, ще й залишили на двоє діб, немає кому чергувати половина персоналу температурить, тай по моєму я трохи нахапалася. Що там на чаклував мій термометр, мммм 38 із хвостиком. Ну-с з Богом.

Веселуха як ніколи. Всі ганяють як весільні коні, голова у квітках а дупця в милі, хворі почали поступати, як закази діду морозу. При чому подарунки не самі найкращі. Все як завше, чому дивуватися? 

Ось поступив якийсь депутат, спитайте мене чому привезли до нас хто його знає? Якогось біса поселили його в окрему палату, але не віп. Саме голосніше він по кращому ліпшому випадку скандалив і хамив. Терпіла як могла. Ну ладно вмовляла зробити клізму дві години за які він втратив дорогоцінні літри рідини і от коли почало судомити дав згоду на втрату цнотливості його величності попочки самого депутата. Скажете ого. Ніяк ні, це іще не жест як. Все почалося із того коли його потрібно було прокапати. І тут його понесло : що і як ти капаєш, а для чого це а для чого то. Лікар по тихому здимів залишивши на поталу кровопивці чистої води. Нічого, робота просто у нас така терпіти і повторювати як папуги, при чому з усмішкою дикого дикобраза. Не дай Бог хтось напише якусь жалобу у мінздрав, то підвішають за всі органи по причині чи без. Тому, терпіла до тих пір поки не пожалівся завідувачці що взяла хабара (якщо у нього хабар двадцять гривень, при чому брався, як добровільний внесок для лабораторії на реактиви) всі кому не лінь мене нагинали і нагинали чи брала я чи ні, і як брала коли і скільки.

Почувчи мою відповідь попрохали вернути той злощасний добровільний внесок, при чому його вже здала у лабораторію під підпис, і віддавала вже свої кровні двадцять гривень. Кинувши ті гроші біля квитанції, тихо по злому усміхнулась, подумавши нема худа без добра. Оце чудовище потім зрозуміло, що медсестер не можна ображати, адже вони можуть дійсно образитися. А вилилась образонька у вигляді простого рішення : лікарське призначення дуже ретельно виконувалось. Як? Запросто всі літра чотириста капались невеликими порціями по двісті грамм, а так як у пацієнта вибачте срачка бігав у туалет часто з крапельницею і переколювати потрібно було раз п’ять по моєму, ну і процедура майже десять годин зайняла.

Не витримавши лихої долі на передостанній баночці чудодійного розчину розкаявся, що був не правий пропонував п’ятдесят гривень. На що нарвався у відповідь, що все суворо по листку призначень і суворо по правилам капання. А гроші то не все те чим можна заслужити повагу і довіру. Правда у душі все аж переверталося від гидкого відчуття, що поряд такий душомот і щось знову не влаштує, то най цей раз вже четвертують медсестру.

За такими роздумами зовсім забулося про все на світі. І про куму і про малого і про те що другі сутки не дізнавалась чи доїхали вони взагалі.

Гудки телефону напружили всі жили. Невже не візьме трубку як і чортів сужений. На біса давати номер якщо не відповідати?

-Ало?

-Це я. О Господи що я мелю? Марфа я. Ну співробітника жінка. Згадали?

-Так-так. Що ви хотіли?

-Якщо ви знаєте скажіть мої приїхали чи ні, бо до куми не додзвонитися, тай чоловік не відповідає, а я переживаю як вони і де?

-Я їх вчора бачив, по моєму все було непогано, якщо хочете в обід до них заїду провідаю і наберу Вас.

-Ммм… Ну будь ласка. Нічого собі- в думках пройшло ехом, таке буває, просрати обід щоб комусь стало легше на душі, можливо ця людина не така погана як я думаю? Лади час покаже, може це все відмазки і мене знов надурять.

Присівши біля купки ліків, задумливо почухала медичну шапочку. В дивних відчуттях прибрала маніпуляційну кімнату. Відра з дезрозином були, ніби пушинки. Скільки їх принесла так і не зрозуміла чи то п’ять чи то сім, але точно все помила, обробила і прокварцувала. Ох як же неприємно і важко дихається повітрям після кварцування, ніби ним вже хтось подихав при чому після довгої перегарної ночі.

Як ніколи дратували стіни обкладені старою голубою і білою плитками, нічого не мінялося вже кілька десятків років крім зарплати (але все рівно мізерної у зрівнянні із навантаженням). Чому всі стіни у лікарнях і палатах до сих пір фарбують у такий противний синій колір, як у психіатричних лікарнях, дратує. Якщо чесно давно все дратує, і те що і сидиш і подрімуєш на посту, ну це все рівно, що посеред хрещатика моститися полежати, ну і те що після зміни не маєш змоги помитися і нормального відношення від старших і лікарів. Та й пацієнти всі як один думають, що медсестра тільки те і робить що сидить, мріє, а пацієнтів насправді валом а не один.

Дзвінок сполохнув тяжкі думи. Із розмови було зрозуміло, що Марфу не надурили і дійсно з’їздили і перевірили як її гості. Полегшено видихнувши, думки плавно перенапрвились на те що потрібно забігти купити.

Дві неділі пробігли як стадо бегемотів. Марфа-2 все ніяк не могла знайти роботу, малого поки відправили у місцевий садочок (хто зна чи подобалось йому чи ні не говорив, та й особливо говірким не був), дні проходили як завжди, за однією відмінність маленька сім’я жила у сім’ї. Маму із сином поселили в окремій кімнаті - спальні, а інші члени сім’ї перебралися в гостинну поближче до телевізора. Було звичайно не дуже зручно, але Марфа себе запевнювала, що це на певний час.