Чергування...буває різним

-Так, так, що там у нас у шухляді? О романчик. Новенький, свіженький любовний романчик по пятьорику в кожному кіоску такі продають. Коли на роботі не можна спати наші дівчата беруть почитати, коли потрібно довго капати і не можна прикривати очей. А ці книжечки ну прям цілюще пійло для недалеких жіночок кому далеко за сорок і їм не до вистачає романтики, впевненості і сексу. Ну і з чого як так вирішила? По перше вся книга поділена умовно на три частини спершу зав’язка зустріч героїв, потім середина (чітко по плану секс і ласки і обов’язково розлука, а як же без цього) і епічний кінець обов’язково, ну прямо як правило знову секс і жили вони поки не вмерли. Це вам не дядечко Хемінгуей, чи на худий кінець Девід Селінджер зі своїм витвором «Над прірвою в житі», там іще думати потрібно і хоч розуміти що там за лінія. Ну кому це потрібно? Тому сидячи знов у час невідворотній дванадцята нуль- нуль, читала книженцію.

Значить от як буває, вона його чекала, ага, а він? Ого любив до кінця життя, нічого собі поворот, у них була дочка і ніхто не знав із них що вона в них є. Ну прямо сльозу вибило, або від сюжету зашибло.

На коридорі затупотіли кроки, наших всеохоплюючих фей краси і чистоти, видно зараз мене обрадують а може і не мене.

-Що там? Знову срачку привезли(це ми так між собою називали пацієнтів із гострими ентероколітами або сальмонельозом або як говорять у народі розладом шлунку)? Ну я зрозуміла це мені подарунок на днюху, вже вісімнадцятий. Ну ладно поїхали лікувати .

Опрацювавши чергового хворого, задумалась над тим що ж не так, вчора було і чого все так епічно, як картина у малевича, лише у двох фарбах чорному і білому, при чому чорного чомусь все більше і більше. А може закохатися і плюнути на все і всіх. Так же хочеться тепла. Можливо досить бути мамочкою, пора стати коханою, але видно не для цього чоловіка, видно стосунки своє віджили. Скільки не старайся нічого не дає результату. Умовляння поговори зі мною, виставлялися висміюванням, а на різні психологічні тренінги ставився із дикими подивом (якщо людина не хоче не зміниться хоч ти розбийся, неможна допомогти тому хто не хоче того).

Виявляється Марфуша це все в голос промовляла ставлячи чергову баночку з фізрозчином. Зустрівши геть розгублений погляд новоприбулого зрозуміла, щось не так.

-Вам, погано?

-Ні! Дякую, краще ніж годину тому, але по ходу то Вам не дуже добре.

-Вам здалось, я просто пишу реферат на навчання по психології.

-В дійових особах? Із словами як і кого пошлете в далеке плавання?

Повисла дика незручна тиша, чутно було навіть як падали краплі в крапельниці. Я зайду до вас як закінчиться розчин у баночці, дивіться ось тут є така чудова штучка, ви її оп і до низу прокручуєте і стукаєте у вікно і я прилітаю, а можете просто постукати, коли рівень цієї так сказати водички буде ось тут, і пальцем тицьнула на дно тари для фізрозчину. Не переживайте я буду заходити, просто в мене є ще два пацієнти і я можу не стигнути без вашої допомоги. Буду дуже вдячна.

Вилітаючи прожогом із боксу думала, як могла все вголос проговорити, видно зовсім здичавіла, від одинокості удвох.

Ранок на роботі все рівно, що після корпоративу. З величезною тяжкою головою, ноги колоди майже не хочуть рухатися, а в очах сірники, а ти ж все рівно бігаєш як ошпарена по відділенню.

Ой йо! Забула зовсім скоро моя близька подруга приїжджає. Робота з’їдає весь мій час. Не знаю добре чи не дуже що вона приїжджає. Останній раз ми бачилися чотири роки тому чи може навіть п’ять. Вона увірвалася у моє життя зробивши в ньому кашу однорідної консистенції. Як же кажуть благими намірами вистелена дорога в ад.

У недалекому минулому ну і як же не допомогти вагітній подрузі(на тей час вона була ну дуже вагітною, мамі зізнаватися боялася так і переховувалася, а її мужчина був одружений і в принципі така бойова подруга вже не була потрібною)? Так що ми домовились на прихисток ненадовго а виявилося на пів року, тай ще й нас вигнали через нею хазяйка.

Відчуття двоякі, ніби мене знов десь надують як жабу. З однієї сторони хотілося побачитися, але її розповіді що зупиниться ненадовго поки не знайде роботу в столиці були трохи наївні. Ну з однієї сторони розуміла її, мама яка насідає і клює постійно, та й іще вітчим. Ну і як жінка не реалізована, видно іще теплілась надія, що справжній папаша розтане і захоче бачити сина і її. Люблю пригоди, точніше моя дупонька як я потім це зрозуміла.

Часто в електричці так солодко засипаєш, що коли приходить пора виповзати на своїй зупинці, не завжди приходиш до тями, іноді буває вискакуєш на ходу, забувши про речі у підніжжі, беручи лише те в що цупко вчепилися руки (було таке що в депо поїхало кілька комплектів медичного брудного одягу, парасоль, змінних труселей і саме жалісніше шалі у яку від холоду куталась). Але на цей раз їдучи додому,дівчина була вся в роздумах, як видасть промову як Ленін на броньовику, благовірному. Ну не могла простити і зупинитися, лаялася але все тільки в проекті, в своїй голові.

-Порву як Тузік грілку, це хамло. Ну невже хоч один раз я не можу нормально приїхати додому без таких думок. Ну не може жити без паскудних слів із моєї сторони чи що?