По-моєму десь переломний момент)))

-Ти ж пам’ятаєш, що завтра за день?

-Ну, завтра четвер. І що?

-Придурок, в мене завтра день народження.

-Буває.

Щоб тебе лихий разом із вітром перемін виніс у антарктиду, скотиняка, лиш подумки побажала Марфа, при чому дуже мило посміхаючись.

Ну так хочеться щоб хоч раз він згадав сам і щось подарував, нормальне, а не як завжди. Ну в пам’яті тільки і випливає одне і те ж, кожного разу приходячи в магазин думала яка ж страшненька ота вазочка ну хто ж її таку купить, то просто чумний винахід майстра. І хто б сумнівався, що саме це нещастя буде куплено і подароване мені. За що? В голові крутилося, а вголос промовилося -дякую все життя про таку мріяла. Не пам’ятаю як так сталося і о горе вона розбилася, але ще більше розчарування прийшло коли мені таке ж нещастя подарувала його мамаша. Це все гени напевно.

Кажучи про свекруху напевно потрібно або добре або ніяк. Бо все згадуються один момент, до сих пір. Зима видалася не тепла, снігу добряче привалило, як ніколи, а судженому - ряженому впеклося провідати батьків. А живуть вони бляха- муха не близько. Спершу одним автобусом проїхати півтори години до центральної автостанції, а потім іще півтори годиночки на іншому автобусику без обігріву далі – краще на конику десять кілометрів на хуторець, забутий богом і трохи людьми. Обмерзла як буруля виповзла із брички, попросилася до кімнати для дівчаток і о велике щастя він на дворі. На вулиці мінус двадцять сім а ти летиш на крилах щастя до вбиральні, знімаєш штанці а із тебе пар шурую на всю. Довго організм не витримав, здався геть і як результат – ангіна. Температура до сорока наганяє, горло болить до нестями, всі кістки ломлять, і бонус приз жіночі дні.

Два дні я випрошувала чоловіка з’їздити і купити жарознижувальні препарати і антибіотик, і коли достукавшись до розуму випхала в аптеку. Ніхто не повірить з чим мій благовірний приїхав. Подумайте, напружтеся.

Ні з чим, мама сказала йому що нічого, не вмру, всіх лікували так як вона мене (на хвилиночку уявіть відвар стовбурів малини і все, люди там не хворіли, у них навіть градусника не було, вони у сусідів позичили). Та ще й причитання люблячої свекрухи : О Боже ну навіщо виходити заміж такою хворою? Якось недодавав наснаги на видужування. На третій день, охлявши і знесилена від температури і болю набрала батька, і просто прокричавши в телефон заберіть мене зараз бо пізніше нічого буде забирати, я просто згорю і вмру, і поховають у безкраїх поліських снігах. Як я попала додому не пам’ятаю.

З тих пір обережно поводжуся із поїздками до «люблячої» мамусі – свекрусі. Заздалегідь набираю ліків на всі випадки життя, як би можна було взяла б і лонгета (така штука потрібна при переломах) на всяк випадок.

Ну і вернемось до наших «баранів», тобто до попередньої події, до дня народження. Кожна жінка яка б не була сильною і незалежною любить подарунки і сюрпризи, навіть коли це заперечує. Ну прям так і хочеться чогось такого чи то романтичного чи екстремального, хоч якогось руху від коханого чи просто друзів, увага – приємна штука. Ну і звичайно ефект бумерангу діє як ви до людей так і вони до вас, не завжди діє хочете чуда чудіть самі. Ну невже жінки багато хочуть квітів ну хоч видертих на обочині дороги не факт, що куплені цінніші, уваги у вигляді привіт, доброго ранку і поцілунки, запитання кави чи чаю а може легенький секс. Все до болю просто – хочеться уваги, щоб увечері чи на протязі дня поговорити із коханим про все на світі і ні про що (а можна і про те що ти відчуваєш і що насправді тебе хвилює) краще, ніж із подругою. От скажіть хто із вас читаючих має такого чоловіка щоб із ним поговорити про все?

Марфуша сиділа в щирому шоці, за столом зібралися всі рідні і близькі люди. Подруга із братом вже замучили тостами про кохання і всілякі бажання, навіть успіли подарувати набір каструль, а його все не було і не було.

Ввечері, коли стіл був зібраний, посуд перемитий, а лоток із ненависною кашею на роботою вкладений у холодильник, тримала телефон у руках і надіялась хоч на смс. Холодні короткі відповіді на її дзвінки задовбали щиро, брехня про те що затримали на роботі (коли вона сама на ту чортову роботу їздила і провірила чи він є чи немає, опа і бонус – його там не було), а потім що комусь потрібно допомогти і видно це було їй подарунком на день народження. За що це все мені? Я, що на це заслужила? Ну і хрін з тобою не тей хрін що на городі росте а самий справжній хрін!

-Муська, давай спати ! Рано вставати!чи може на брудершафт а то я так і не випила нічого, ще такої днюхи гівняної не було. Паразит весь настрій спаскудив.

Муська подруга, що треба і в вогонь і у воду можна із нею іти. Іще із далеких років навчання ми здружилися так і підтримуємо наші подружні стосунки. По черзі підтримуємо нервові випади у житті. Дуже нею дорожу, вона мені як сестра якої ніколи не було. За неї всіх приб’ю якщо буде потрібно. Вона моя маленька крихітка під метр п’ятдесят і п’ятдесят кілограмчиків, вся у веснянках з величезними добрими очиськами і приємною усмішкою. Мені подобається особливо як вона посміхається, тоді щире тепло розливається по всій душі закрадаючись в самі потаємні куточки, заставляючи теж посміхнутися хоч як гірко не було б.

Так от ми з Муською (Маринкою насправді, по паспорту) вже намилилися спати на диванчику біля телевізора, обійнявшися і наплакавшись попередньо (чого вони всі скоти і чого мені так не везе, хоч постановка питання гівно, бо насправді я сама його вибрала і терплю, а значить сама винна). Годинник вже вспів пробити дванадцяту годину. Потрібно було вже хропти і бачити сороковий сон по рахунку, але ми іще не спали, ділися думками і спогадами так ніби це остання наша зустріч. Наше перешіптування перебив тріск замка вхідних дверей.

Скажемо так, явище не для слабких нервами. Ледве тримаючись на ногах благовірний поповз до спальні, щось прекинувши пошуршав у сторону гостинної. Дихаючи як добряче пропитий дракон, ледве прочалапав до нас. Промацуючи щось у повітрі впав. Піднявся і знову рушив у дальню путь в сторону нашого диванчику.