֍ 32 ֍

Пройшло два дні. Лео не писав і Яна все більше втрачала віру, що в них все налагодиться. Сумна й нервова вона йшла на тренування.

Сьогодні в танц класі ніхто не плакав, проте й звичної метушні не було. Здавалось, що всі учасники колективу поводяться дивно: надто тихо і ніхто не дивиться їй в очі. Невже, всі досі переживають через інцидент з Юрою? Яна відчула укол провини, адже вона за ці два дні не написала Вероніці і взагалі ніяк її не підтримала, більш того, вона була зайнята власними переживаннями й зовсім не думала про трагедію, що сталась поруч з нею. 

- Яно, зайди до мене, - покликала її Алла Дмитрівна.

У тренерки не було кабінету, це скоріше була комірка, де зберігались костюми, техніка й інший інвентар і саме тут перевдягалась їх наставниця.

- Яно, до мене вже підходили сьогодні Ярик з Веронікою і про все повідомили. Я звичайно здивована таким вашим рішенням, але звичайно його приймаю і розумію, що для них двох це вихід і гарна можливість. Та я думала, що участь в конкурсі для тебе теж важлива.

- Що ви маєте на увазі, Алла Дмитрівна, я нічого не розумію? - загальмовано промовила Яна. Насправді, вона вже про все здогадалась, та повірити в таке не могла.

- Ярик стає в пару з Нікою, а ти спробуєш на наступний рік.

Все ж таки це прозвучало не очікувано. В грудях забракло повітря і Яна навіть встигла злякатись, що зомліє чи задихнеться, що вона цього не переживе, що ось у цей момент закінчується її життя. 

- Я не розумію… Як так? Чому?

- Дихай, дівчинко, - злякана тренерка підійшла до неї ближче.

- Ти що не знала? От паразит, - вилаялась жінка.

Вона вийшла з підсобки й повернулась вже разом з колишнім партнером дівчини.

- Ярослав, ти сказав, що Яна в курсі і не проти, я ж натомість бачу зовсім іншу картину, - суворо виговорювала Алла Дмитрівна.

- Я не встиг… я чекав Яну біля залу, але пропустив як вона прийшла, - виправдовувався хлопець, та Яна чула це белькотіння мов була під товщею води, на берегу про щось говорять, а вона тоне під водою.

Не зронивши жодного слова вона вийшла з підсобки, їй потрібен простір, багато повітря. В залі всі дивились на неї зі співчуттям. «Вони вже знають», - здогадалась Яна. Окремо від усіх стояла Вероніка і ховала свій погляд від дівчини. На периферії свідомості Яна подумала, що не засуджує дівчину, і що вона зробила б так само. От тільки їй влітку не спало на думку відбити у когось партнера, вона, дурепа, вільного шукала, витрачала час на пости й об’яви, придумувала плани по звабленню, а можна було просто підійти до того самого Вадима, з яким вона не погано спілкується, і запропонувати танцювати з нею. І все. Так просто. Справа двох днів, як виявилось. 

Душно. Так душно, що й куртка не треба, але якось механічно рука потягнулась до вішака, зняла свій верхній одяг і так само тримаючи в руках, Яна вийшла з танц класу, потім швидко збігла зі сходів і вибігла на вулицю. 

Здається, вона чула голос Ярика, який її кликав, але зупинятись і тим паче повертатись вона не збиралась.

Усе скінчено. Не буде конкурсу. Не буде танців, бо вона в цей колектив більше не повернеться. Сил на боротьбу більше не має.

Яна навіть не помітила як підійшла до свого дому. Вона все ще тримала куртку в руках, та холоду не відчувала. Вірніше, вона взагалі нічого не відчувала і не бачила й не чула. Лише коли її за плечі розвернули чиїсь руки, вона ніби випірнула з цього жахливого стану.

- Яно, Яно, ти чуєш мене? – кричав знайомий голос.

- Лео, це ти? – губи ледь ворушились, а в очі ніби хто піску насипав. Вона не бачила, скоріше відчувала, що знаходиться в обіймах свого хлопця.

- Що з тобою? Що сталось? – розпачливо розпитував юнак, та не отримавши відповіді, мовчки повів її до дому. 

- Яно, що з тобою? – з порогу вже питала мама.

Дома було тепло. Напевно, до цієї хвилини, Яну тримала крига, яка утворилась в середині, і от крига розтанула і дівчина кулем повалилась на підлогу, так не очікувано й швидко, що натреновані рефлекси Лева не спрацювали і він не встиг її піймати. По щоках Яни текли сльози, а все що вона могла це розгойдуватись вперед назад сидячі на підлозі й тримаючись руками за коліна.

- Я викликаю швидку, - налякано сказала мама. 

- Не треба швидку, - знайшла в собі сили відізватись Яна.

- Сонечко, що сталось? – тихо й ніжно промовив до неї Лео. Яна повернула до нього голову, він сидів поруч з нею на підлозі біля вхідних дверей. Дівчина гидливо відмітила, що вони сидять майже на придверному килимку, який вона прала ще перед Різдвом. 

- Все скінчено, - тихо промовила вона.

Лео зблід.

- Доню, ти про що?

- Ярик за моєю спиною домовився, що танцюватиме з Нікою. Для мене конкурсу цього року не буде. Все скінчено, мама, - заридала Яна. Нарешті, гору взяли емоції.

Яна не помітила, як полегшено видихнув Лео, як закотила очі мама усім видом демонструючи «ну було б через що побиватись». За своїми риданнями, все це оминуло її увагу. Вона відчула обійми Лева, який її припідняв і відніс, як маленьку, у кімнату, де роззув і вклав у ліжко. Згодом зайшла мама зі склянкою води і валер’янкою. Яна випила заспокійливе і знову лягла на подушку, Лео накрив її ковдрою і ліг позаду. Вона вже не плакала, проте й не помічала нічого. За вікном сирів день, Лео був теплим тилом з м’якими прогладжуваннями, мама принесла м’ятний чай, який ніхто не пив, проте самого його аромату було достатньо, для створення ілюзії затишку.