֍ 10 ֍

Надворі панувало бабине літо. Яна вийшла з під’їзду, щоб обійти дім і чекати Лева біля супермаркету. Вона вдягнула в друге, з моменту покупки, омріяну спідничку, безрукавку, на стегна пов’язала сорочку в клітинку, високі шкарпетки і взула кроси на високій тракторній підошві. Заплела своє волосся у дві об’ємні гульки і зробила легкий мейк. Всі необхідні речі закинула у рюкзачок і, сказавши мамі, що йде до Каті, а перед тим попередивши подругу, щоб не маячила на дворі і не псувала алібі, Яна з легким серцем йшла на своє перше побачення. Адже це воно? Якесь дежавю. Хоч би це побачення було справді ним, а не так як з Яриком – повне фіаско. 
-    Привіт, - Лев перестрів її за рогом, тож до маркету вона не дійшла.
-  Привіт, - як же це було хвилююче, а ще ніяково і мовчанка з боку хлопця лише погіршувала становище.
-    Куди ми підемо? – ну може ж він хоч щось придумав.
-    Ти колись була на квартирниках? 
Без емоційність – фірмова фішка Лео, була при ньому, а тому зрозуміти хлопця було вкрай важко. Він байдужий, нервує, поблажливий, зверхній чи самовпевнений? Загадка.
-  Ні, не була. Це щось цікаве?
-  Я знайшов кафе в якому щось подібне відбувається – аматори декламують власні вірші, чи співають, грають на музичних інструментах. Сьогодні якраз такий вечір у них.
Яна була впевнена, що зараз її очі сяють, адже про подібне вона тільки мріяла, коли бачила в кіно, чи читала. Вона ще не знала, чи сподобається їй такий формат, але спробувати дуже хотіла.
-  Це така класна ідея, - не стримала свого захоплення, і встигла побачити легку посмішку хлопця.
-  Тоді поїхали.
Лео взяв її за руку і повів у напрямку трамвайної зупинки.
В трамваї не було вільних місць, адже багато хто їхав в бік центру міста, а 7 трамвай їде повз Дерибасівку, і повз залізничний вокзал, тож трамвай, на такий зручний маршрут, завжди забитий вщент. Вони примостились в хвості вагону в закапелку між вхідними дверима та вікном. Яна дивилась у вікно, а Лео прикрив її спину від штурханини інших пасажирів. Між ними була тиша, яка напружувала дівчину. Про що говорять з хлопцями на побаченнях? І чи можна вважати, що побачення вже почалось чи дочекатись кафе? Як же це все складно і чому вона не порадилась з Катею на цю тему. Та й чи варто про щось говорити в переповненому вагоні? Яна вирішила поки відкласти розмови, все одно не знала про що говорити. 
Яна старалась не дивитись на хлопця й уважно вдивлятись у вікно, та відсторонитись від почуття його присутності поруч було важко. Вона звичайно читала про щось подібне і бачила в молодіжних ромкомах, але й подумати не могла, що дихання симпатичного хлопця поруч з твоєю маківкою може бути таким хвилюючим, чи випадкові притискання його тіла до неї, коли трамвай заносило, чи хтось з пасажирів штовхав хлопця. Яні було жарко, вона була впевнена що червона мов рак і молилась лише про одне – аби не спітніти від хвилювання, бо такої ганьби вона не переживе.
Після Пересів в трамваї стало вільніше, і хоча вони все ще не могли кудись сісти, все ж мали можливість стати більш зручно і збільшити відстань одне від одного. Яна не зрозуміла як так сталось, але змінивши позу, тепер вони вже стояли лицем один до одного. І якщо до цього дівчина нітилась, то зараз не знала куди подіти очі: у вікно витріщатися вже не варіант, повз хлопця теж, тож вирішила скористатись порадою для виступів – дивилась хлопцю між очі, але і це було не зручно, відчуття таке ніби маєш косоокість. Найзручнішим варіантом було дивитись хлопцю в очі, а потім переводити на його груди чи плечі, і так по колу. Чому в школі не має уроків чи хоча б факультативу де б навчили спілкуватись з хлопцями так, щоб виглядати в його очах нормальною, а не пришелепкуватою? 
Нарешті це катування скінчилось і вони вийшли з вагону. Лео подав їй руку, коли вона спускалась зі східців, і так і не забрав. Хоч би долоня не спітніла. Треба подумати чи поговорити на якусь нейтральну тему.
-   Ти вже зробив домашку на завтра? – запитала і одразу ладна була прикусити власного язика – ну що за банальна тема.
-  Так, ще на ніч перечитаю параграф з географії і все, - спокійно відповів хлопець. Як тобі наш новий історик?
-  О він так цікаво розказує, що якби не мрія відкрити власну танцювальну школу, я б вирішила стати археологом. 
-  Це на тебе так вплинули фото з його студентської практики? – посміхнувся Лео.
-  Так, я навіть не думала що у нас під землею справжні старовинні міста. Хочу в Одеські катакомби, і в Аккерманську фортецю, а ще в Ольвію на екскурсію.
-   Згоден. До його розповідей я думав, що у нас в Україні розкопки тільки в Херсонесі проводились. 
-   Точно.
Так за розмовами вони дістались до непримітного, на перший погляд, внутрішнього дворика. Ох ці одеські дворики-колодязі, лише ними можна гуляти увесь день і отримувати естетичне задоволення. В кутку дворика були різні арт об’єкти: скульптури з заліза і дерева, якісь глечики різної форми і забарвлення, на стінах просто неба висіли картини і постери у рамках. Під козирком були коричневі злегка пошарпані дерев’яні двері, відкривши які вони опинились у передпокої де і змогли прочитати вивіску – «Арт кафе Поттер». А вже з передпокою зайшли у зал. Тут були різномасті меблі: стільці, крісла, зелений велюровий диван, столи різних форм і розмірів: круглі й прямокутні, повністю дерев’яні і з залізними ніжками. Паркетна підлога, полущені стіни без шпалер, усе це в купі якимось чудернацьким способом гармоніювало між собою і створювало атмосферу затишку й спокою. 
В приміщенні було десь до десятка людей. До них підійшов молодий хлопець і привітався.
-  Вітаю. Я Влад. У нас тут самообслуговування, там в кутку є чай, кава, печиво. Там же й банка, куди ви можете покласти комфортну для вас суму. Обирайте собі місце, бо сьогодні буде багато народу. Спочатку виступатимуть усі бажаючі, а потім після невеличкої технічної перерви виступатиме херсонська група «Город неспящих». Тож буде круто. 
Коли хлопець відійшов, Лео запропонував сісти за круглий столик з трьома вільними кріслами.
-  Що ти будеш? Я тобі принесу, - запропонував хлопець.
-  Чай чорний, будь ласка.
Поки Лео ходив за напоями у Яни була можливість усе роздивитись більш детально. Місце було дійсно крутим і не звичайним, з особливим вайбом. Теж саме можна було сказати і про присутніх, яких щодалі ставало все більше й більше. Люди різного віку, вони з Лео виглядали єдиними неповнолітніми тут; різної зовнішності – від повсякденного одягу чи романтичних суконь в квіточку до рокерських косух; люди різної гучності й стилю поведінки. Яна вперше в живу бачила таке різноманіття людей. 
-  Ось ще взяв тобі печиво і цукор у стіках, - хлопець постави перед Яною паперовий стаканчик і сів поруч. 
-  Дякую. І дякую, що показав мені це класне місце, - Яна відкрито посміхалась і була розслаблена й водночас збуджена від нових вражень.
-   Будь ласка, - з якоюсь невластивою м’якістю в голосі промовив Лео.
Почалась перша частина. Влад вийшов на імпровізовану сцену і почав представляти першого виконавця, схоже усі бажаючі завчасно записались і хлопець мав вже складений список.
Першим вийшов декламувати свій вірш довгов’язий і худий хлопець, чимось на Скорика схожий, про що Яна тихенько сказала Лео. Вірш був гарний, про не розділене кохання і читав його хлопець теж гарно, не так як вони в класі на уроці літератури здають вірші на пам’ять. За ним на «сцену» вийшла дівчина з бандурою і заспівала щось народне, мелодійне, беручі високі ноти. Далі хлопець з дівчиною грали на акустичних гітарах. Ще одна дівчина зі своїм віршом і, на кінець, дівчина зачитала власне оповідання. Було дуже класно.
-    Зараз технічна перерва для встановлення апаратури для наших гостей з Херсону, - виголосив Влад.
За час перерви Яна з Лео обговорили усі виступи і зійшлись на думці, що бандура звучить неймовірно, а оповідання глибоке і повне скритих сенсів. Від колишньої ніяковості не залишилось і сліду, їм було комфортно разом. Яна перестала соромитись, а Лео сказав більше ніж вона від нього чула за останні чотири роки.
-    Можна сісти біля вас?, - до них підійшла молода парочка, на вигляд трохи старша за них.
-    Так, але тут лише одне крісло, - звернув їх увагу, Лео.
-    Нічого, нам вистачить, - підморгнула йому дівчина. Її хлопець сів на крісло, а вона вмостилась йому на руки. Напевно вони зустрічаються, проте від такої демонстративної близькості, Яні раптом стало не затишно. 
На сцену вийшов Влад і почав розказувати про гурт який мав ось-ось почати свій виступ. Магія між Лео і Яною зникла, вони більше не могли тихо перемовлятись між собою. Та схоже Лео був з цим не згоден. Він спокійно встав, підтягнув своє крісло ближче до Яниного і сів. Тепер їх лікті торкались один одного увесь час. І це підняло нову теплу хвилю всередині Яни. Його вчинок і його близькість були приємно хвилюючими. Яна схилилась на бік крісла і стала ще ближчою до хлопця. 
На «сцену» вийшли два молодих чоловіка в джинсах і чорних футболках. Один сів за барабани, інший взяв у руки електрогітару. Привітались і почали грати. Це був рок, і хоча Яна не слухала таку музику, зараз їй подобалось. Про що вона теж сказала своєму хлопцю. 
Музика була такою енергійною, що дехто навіть повставав і почав танцювати.
-  Хочеш потанцювати?, - спитав Лео і посміхнувся. Цю його хитру посмішку вона пам’ятає з дитинства. 
-  А давай, - не відступила Яна і, піднявшись з крісла, протягнула Леву руки.