֍ 10 ֍

Надворі панувало бабине літо. Яна вийшла з під’їзду, щоб обійти дім і чекати Лева біля супермаркету. Вона вдягнула в друге, з моменту покупки, омріяну спідничку, безрукавку, на стегна пов’язала сорочку в клітинку, високі шкарпетки і взула кроси на високій тракторній підошві. Заплела своє волосся у дві об’ємні гульки і зробила легкий мейк. Всі необхідні речі закинула у рюкзачок і, сказавши мамі, що йде до Каті, а перед тим попередивши подругу, щоб не маячила на дворі і не псувала алібі, Яна з легким серцем йшла на своє перше побачення. Адже це воно? Якесь дежавю. Хоч би це побачення було справді ним, а не так як з Яриком – повне фіаско. 

-    Привіт, - Лев перестрів її за рогом, тож до маркету вона не дійшла.

-  Привіт, - як же це було хвилююче, а ще ніяково і мовчанка з боку хлопця лише погіршувала становище.

-    Куди ми підемо? – ну може ж він хоч щось придумав.

-    Ти колись була на квартирниках? 

Без емоційність – фірмова фішка Лео, була при ньому, а тому зрозуміти хлопця було вкрай важко. Він байдужий, нервує, поблажливий, зверхній чи самовпевнений? Загадка.

-  Ні, не була. Це щось цікаве?

-  Я знайшов кафе в якому щось подібне відбувається – аматори декламують власні вірші, чи співають, грають на музичних інструментах. Сьогодні якраз такий вечір у них.

Яна була впевнена, що зараз її очі сяють, адже про подібне вона тільки мріяла, коли бачила в кіно, чи читала. Вона ще не знала, чи сподобається їй такий формат, але спробувати дуже хотіла.

-  Це така класна ідея, - не стримала свого захоплення, і встигла побачити легку посмішку хлопця.

-  Тоді поїхали.

Лео взяв її за руку і повів у напрямку трамвайної зупинки.

В трамваї не було вільних місць, адже багато хто їхав в бік центру міста, а 7 трамвай їде повз Дерибасівку, і повз залізничний вокзал, тож трамвай, на такий зручний маршрут, завжди забитий вщент. Вони примостились в хвості вагону в закапелку між вхідними дверима та вікном. Яна дивилась у вікно, а Лео прикрив її спину від штурханини інших пасажирів. Між ними була тиша, яка напружувала дівчину. Про що говорять з хлопцями на побаченнях? І чи можна вважати, що побачення вже почалось чи дочекатись кафе? Як же це все складно і чому вона не порадилась з Катею на цю тему. Та й чи варто про щось говорити в переповненому вагоні? Яна вирішила поки відкласти розмови, все одно не знала про що говорити. 

Яна старалась не дивитись на хлопця й уважно вдивлятись у вікно, та відсторонитись від почуття його присутності поруч було важко. Вона звичайно читала про щось подібне і бачила в молодіжних ромкомах, але й подумати не могла, що дихання симпатичного хлопця поруч з твоєю маківкою може бути таким хвилюючим, чи випадкові притискання його тіла до неї, коли трамвай заносило, чи хтось з пасажирів штовхав хлопця. Яні було жарко, вона була впевнена що червона мов рак і молилась лише про одне – аби не спітніти від хвилювання, бо такої ганьби вона не переживе.

Після Пересів в трамваї стало вільніше, і хоча вони все ще не могли кудись сісти, все ж мали можливість стати більш зручно і збільшити відстань одне від одного. Яна не зрозуміла як так сталось, але змінивши позу, тепер вони вже стояли лицем один до одного. І якщо до цього дівчина нітилась, то зараз не знала куди подіти очі: у вікно витріщатися вже не варіант, повз хлопця теж, тож вирішила скористатись порадою для виступів – дивилась хлопцю між очі, але і це було не зручно, відчуття таке ніби маєш косоокість. Найзручнішим варіантом було дивитись хлопцю в очі, а потім переводити на його груди чи плечі, і так по колу. Чому в школі не має уроків чи хоча б факультативу де б навчили спілкуватись з хлопцями так, щоб виглядати в його очах нормальною, а не пришелепкуватою? 

Нарешті це катування скінчилось і вони вийшли з вагону. Лео подав їй руку, коли вона спускалась зі східців, і так і не забрав. Хоч би долоня не спітніла. Треба подумати чи поговорити на якусь нейтральну тему.

-   Ти вже зробив домашку на завтра? – запитала і одразу ладна була прикусити власного язика – ну що за банальна тема.

-  Так, ще на ніч перечитаю параграф з географії і все, - спокійно відповів хлопець. Як тобі наш новий історик?

-  О він так цікаво розказує, що якби не мрія відкрити власну танцювальну школу, я б вирішила стати археологом. 

-  Це на тебе так вплинули фото з його студентської практики? – посміхнувся Лео.

-  Так, я навіть не думала що у нас під землею справжні старовинні міста. Хочу в Одеські катакомби, і в Аккерманську фортецю, а ще в Ольвію на екскурсію.

-   Згоден. До його розповідей я думав, що у нас в Україні розкопки тільки в Херсонесі проводились. 

-   Точно.

Так за розмовами вони дістались до непримітного, на перший погляд, внутрішнього дворика. Ох ці одеські дворики-колодязі, лише ними можна гуляти увесь день і отримувати естетичне задоволення. В кутку дворика були різні арт об’єкти: скульптури з заліза і дерева, якісь глечики різної форми і забарвлення, на стінах просто неба висіли картини і постери у рамках. Під козирком були коричневі злегка пошарпані дерев’яні двері, відкривши які вони опинились у передпокої де і змогли прочитати вивіску – «Арт кафе Поттер». А вже з передпокою зайшли у зал. Тут були різномасті меблі: стільці, крісла, зелений велюровий диван, столи різних форм і розмірів: круглі й прямокутні, повністю дерев’яні і з залізними ніжками. Паркетна підлога, полущені стіни без шпалер, усе це в купі якимось чудернацьким способом гармоніювало між собою і створювало атмосферу затишку й спокою.