Переродження

— Аморіціє, відкрий очі, — десь серед темряви чула я.

Ті слова повторялись, одне за одним, як молитва. Коли серед порожнечі та відчуття, що обпікало легені, зводило кінцівки з’явився інший голос — чужий, оксамитовий й сухий.

— Ти занадто нею захопився, — прозвучало докірливе, й Жана, а то був він, його запах впізнаю з десятків інших, наче батогом по спині вдарили. — Смертна так і не стала твоєю, а ти готовий за неї свою темну душу продати.

Розкрила очі й повільно вдихнула. Ми знаходились в одній з кімнат Саду, раніше я її не бачила, а нині… Хіба не байдуже? Сили покинули мене, ледь могла ворухнути рукою, вже мовчу про те, щоб встати.

Король Амісан стояв неподалік. Білокосий вампір в темних одежах недобре зиркнув в мою сторону й вискалив зуби.

— Танцівнице, талант твій цінний, але забрати сина тобі не дозволю, — погрозливо прошипів чоловік, — я його ініціював, дав йому нове життя, підтримав його унікальні здібності, не тобі, актрисо, встрягати в справи сильних світу цього.

Амісан зіщулився й підійшов ближче, навис над нами, як грозова хмара.

 — Смертна. Хвора. Нестабільна, — цідив слова крізь зуби. — Не єдина, хто володіє магією танцю, чим тебе вона захопила? П’ять років вже за долю її б’єшся, як голуб в клітці.

Дух перехопило, коли він вчергове глянув на мене. В тих вампірських очах, темних, як безодня, блиснуло щось хижо-цікаве. Амісан наче сам приміряв на себе роль сина.

— Я все одно витягну тебе з того світу, Жане, — додав чоловік, — вампіри по-справжньому кохають раз в житті, може то воно, оспіване в баладах кохання…

— Так, то воно! — перебив короля Жан, міцніше пригорнувши мене до себе. — Я відмовляюсь жити без неї.

— А вона відмовляється від ініціації, — пробубнів король, — ще потягне з годину, і розпочнеться ритуальна частина свята, всі, хто захочуть стати вампірами після опівночі, просто помиратимуть. Ніхто не обертамиме когось найближчі три дні. Хочеш її за дружини? Даю добро! Прийму в родину, як твою дружину чи фаворитку, дам захист, от тільки якщо проведеш ініціацію насильно — проти її волі, отримаєш безвольну ляльку, безпомічну й скалічену, розбиту вічним життям і просто так ти її не упокоїш, а якщо інквізитори дізнаються, тоді постраждає весь клан.

Слова його звучали вироком. Туман у думках лиш дозволив згадати матінку, братів, бажання помсти запалало десь всередині. Я так й не відплатила тому, хто знищив моє життя.

Наші погляди з Жаном зустрілися. Його — благальний, мій — пустий. Здається, що скоро замість прекрасного чоловіка побачу світло в кінці тунелю.

— Не покидай мене, — прошепотів він, — а якщо йдемо за грань, тільки разом, я віддам тобі свої сили, хвороба їх з’їсть, як забирає твоє життя. Аморіціє, просто скажи «так».

— Мене звуть Роксаною, — прошепотіла я, — і мені ніколи не подобалось те твоє ім’я, просто жила життя, яке для мене обрав ти. Я не була собою, існувала лиш заради свого мистецтва, а тепер… Тепер я ледь пальцями ворушу, нащо мені таке життя? Нащо пити кров, полювати за кимось? Ховатись від інквізиторів і боятись відьом?

Амісан нахилився, щоб зазирнути мені у вічі. Затремтіла, серце забилось хутчіше, а Жан застогнав й різко зблід. Ледь помітна хвиля тепла пробігла по шкірі сиротами. Я змогла глибоко вдихнути.

— Що ти бачила перед виходом на сцену, танцівнице? — спитав король. — Я не дарма твої танці забуваю, відчуваю хто ти…

— Вогонь, що пожирав людей й вампірів, — тремтячим й хриплим голосом промовила й прикрила очі.

— У мене більше сил і здібностей, щоб обернути тебе проти волі, — сухо прошепотів, — провидців нині з руками й ногами забирають.

— Не смій! — прохрипів Жан. — Не смій втягувати Аморіцію у свої брудні інтриги.

— Її дар — магія танцю, її хвороба — здатність до передбачення майбутнього. От чому вона помирає… Не пам’ятаю, як саме вона почала танцювати, але з легкістю скажу: особливого шарму мистецтво її набуло після зустрічі з тобою. Ти, Жане, поклав на неї своє око, як кажуть, відмітив ментально, ти підвісив того впливового смертного на воротах театру, саме через тебе, клятого такого тепер танцівниця помирає.

Декілька ударів серця в кімнаті стояла мертва тиша. Світ наче зупинився. На очах виступили сльози.

— Ти знав, чому вона хворіє й здогадувався про її пророцтва, ті картинки, що іноді приходять до неї у рухах, дівчина — ідеальний провідник, коли Роксана танцювала, входила в особливий стан, лиш одиниці це помічали.

— Ох, наче ми Сад тримаємо просто так, — прошипів Жан і витер мої сльози, поцілував у лоба, — для того, щоб танці поглянути чи почути чергову оперну арію, ми обидвоє знаємо — ті нещасні то ідеальний матеріал для політики кланів.

— Не кожна пташка, квітка, темрява їх розбери, провидиця, — пробубнів Амісан, — більшість з них вишукана прикраса й сукупність талантів. Все.

Я закашлялась. Знову перед очима потемніло, на декілька довгих хвилин впала у забуття. Коли знову винирнула з того пропащого виру, Жан обіймав мене й тримав на руках. Король ж розмістився у кріслі напроти й склав руки у пірамідку.

— Смерть її буде важкою, — недобре проказав Амісан. — Може й день у такому стані протягне, це якщо тебе звідси я насилу заберу.