Танець

Вони всі містичні. Навіть вбрання залу — гілля сріблястих кленів з червоним, як кров листям має своє священне значення. Сад Сабо сьогодні ледь чи не по швах тріщить від навали відвідувачів. Сотня очей… Золото, шовк, море прикрас… За всі роки тут, я не зустрічала некрасивих вампірів, кожен з них, наче з мармуру витесаний, наче з бронзи вилитий. Небачене видовище й ті ліхтарики, що звисають зі стелі.

Легкий доторк губ до моєї маківки ще досі відчувається. Жан мав за звичку цілувати мене перед тим, як я виходила до танцю, він й проводжав. Нині він вже поруч з королем сидів, щось тихо нашіптував тому на вухо, немов сповіщав всі таємниці світу.

Я застигла, на мить перед очима з’явилась страхітлива картина: світ у вогні. Вампіри ж насолоджуються муками тих, хто їм став за здобич. Важко зітхнувши, прикрила очі. Тіло тремтіло. Черговий поєдинок між мною та невідомою хворобою пройшов. Цього разу додалось… Видіння? Декілька секунд, що оговтатись, час не чекав.

Вийшла на сцену після однієї з пташок. Здається, її звуть Беллою. З пташками мало хто спілкується. Вони зарозумілі. Їх коханці-кровопивці тримають на короткому повідцю та заковують у намиста з діамантами. Час від часу ходять чутки: хтось надіється на неможливе — завагітніти від вампіра. Це рідкісні випадки, але тим, кому вдалось це зробити на свою долю лихого не кажуть.

На мить примірила на себе образ пташки: що буде коли я відкину всю свою гордість і погоджусь на життя поряд з Жаном?

Він казав, що такі союзи не рідкість, але тоді танцюватиму лиш для нього. Моє мистецтво хоч і не має на меті пробудити хтиві думки, але вампіри ще ті ревнивці.Всі ті роки мені вдавалось ходити по тонкому лезу, зробити так, щоб цінували мене за мистецтво. От тільки, думаю, якщо цього свята десь схиблю, впаду чи зруйную картину мелодії й танцю, захист пропаде. Втратити місце у Саду дуже легко.

Стискаю між пальців червону ажурну тканину, думаючи: «Може то мій останній танець».

Як там не було, жага до життя все одно вирує вогнем в середині. Якою не видалась б доля моя, хочу й надалі творити, побачити рідних. Винирнути привидом з минулого. Цікаво, матір з братами чекають на пропащу сестру і дочку? Чи подумки вони мене закопали в сирій землі. Щоб вони сказали, якби почули: я відмовила тому, кому не заведено казати «ні».

Як-не-як музика лунає, попри шалений стук серця.

Я гралась з тканиною, наче жриця танцю з далеких країн. Саме такою була моя наставниця, що потай передала свої знання і сили. Вона ще називала їх магією танцю.

Минулого року прямісінько зі сцени я легенько переступила на стіл, й танцювала далі й далі. Слуги тоді ледь встигали забирати столове знаряддя. Хай би як то не виглядало, але королю це сподобалось.

Уявила, що танцюю серед пустелі, сонце гріє, а гарячий пісок обпікає стопи. Над головою небесна блакить. Ні… То море! В моїх рухах грали хвилі, що бачила колись. Але все змінив шторм, і я опинилась в трояндовому саду. Глядачі — квіти, а не кровопивці. Не існувало, тоді, ні свята, ні хвороби… Просто задоволення й тепло.

Ступала по дереву босоніж, наче по ніжних пелюстках. Краєчком пальчиків, так-так… Витончені хвилі руками, шелест шовку… Все це манило і відправляло далеко, в темну небесну мандрівку.

Коли стихла музика, з декілька митей лунала тиша. Нарешті зал розірвався оплесками. З туману квітів з’явилися вампіри, їх розшиті золотом та сріблом одежі. Величні постаті сидять окремо від звичного люду: от Жан поряд зі своїм королем підняв кубок, саме тоді, коли глянула на нього, пролунав дзвінкий сміх вампіриць. Наче все, як завжди, але… Перед очима на мить потемніло. Вклонилась, й здалась хворобі за кулісами, коли звільнила сцену для наступної квітки.

Що ж… Темній троянді цього разу не допомогли шипи. Здається, серце перестало битись, коли я впала на підлогу.