Тіні

Вітаю на сторінках оповідки!

Для любителів атмосфери:

Jo Wandrini - Sciophobia

Ashraf Kateb - Sultane de Damas

Power-Haus - Christian Reindl - Cernunnos

---

Він ступив беззвучно, тільки тінь з’явилася у дзеркалі, показуючи присутність вампіра. А потім вже в ніс вдарив запах пряної гвоздики, кави та крові. На мить свічки затремтіли нерівним полум’ям, а потім я вже побачила його.

З мармуру зліплений чоловік знайомий аж до домовини в якій мене одного разу не похоронили.

«Мовчи смертна, бо знаєш хто такі вампіри! Ти ж не хочеш покінчити тут?»

Те кладовище з безіменних могил, той шиплячий голос і погрозу в голосі пам’ятаю ще досі. Чітко, наче відбувалось декілька хвилин тому, а не п’ять років назад. Тоді скромна актриса театру не захотіла ставати маріонеткою чоловіка влади, відмахнулась від його уваги, жбурнула в обличчя троянди. А ті, як відомо, мають шипи. Й опинилась на вулиці, все життя пішло на спад. Ні тобі усміхнених друзів, ні подарунків, ні річки благодаті, того водоспаду, що так стрімко падав на голову, як слава. Та вода затуманювала все, змушувала насолоджуватись п’янким смаком, танцювати в забутті. Але… Я опинилась на самоті. З горем. З трагедією. Всі відвернулися.

Аж поки, голодна й холодна раптово не натрапила на кабаре. У темному провулку, де я знайшла прихисток і надіялась хоч трохи поспати, тоді засвітились різноколірні вогні. Випадкова знахідка злякала вампірів, мало хто потикався у ту частину старовинного міста, хіба відчайдушні. Мені ж все здалось передсмертним сном, настільки розум затуманився від голоду. Відчуття ейфорії — обман. Темні фігури з’явились з чорнильного туману і… У ті години я опинилась на кладовищі й побачила справжню личину Жана. Не той холоднокровний вираз, який чоловік носить зазвичай, а монстра. Страхітливий чоловік тоді крові не жадав, а лиш залякував.

Вже потім я дізналась, що один з впливових вампірів бачив мене в театрі й жадав, щоб така «троянда з шипами», наче екзотична, раніше ніким не бачена тваринка стала прикрасою в Саду.

Вампіри цінували манери. Вони любили силу волі, незвичайних людей, пропахлих духом бунтарства… То їм нагадувало, якими колись були вони. Ні живі, ні мертві зробили Жана моїм особистим наставником, провідником у темному й новому світі. Мені допомогли відростити крила, укріпили жагу до життя. Я не здамся, поки в мене є моє мистецтво, а в голові ще досі лунають материні пісні. Часом й сама співаю ті ніжні колискові, аж поки не помічаю загіпнозованого Жана поруч. Його вабить мій голос.

— Вельмишановне наше панство хоче під твої танці кривавого плоду поласувати.

Голос рівний, з крапельками гордині, бо саме він привів до дому Сабо чорну троянду.

Кожного року Жан з’являвся з таким виглядом, наче робить велику послугу. Виступати на особливий день вампірів — свято інкарнації честь, дарована не всім мешканкам вампірського Саду. Не кожній квітці дозволять вийти з її розкішних кімнат, й не кожна пташка вилетить з золотої клітки та пісню заспіває.

За древніми мітами саме в перший тиждень листопада народився той, хто дав життя всім вампірам. Магічну дату достеменно не підтвердять, її знають тільки обрані, і щось я сумніваюсь, бо навряд в чудесну ніч захочеться відвідати Сад. Жан казав: «Тільки королі відають. Той день сильний, навіть звичайна дівка з вулиці може відьмою стати. Не надовго, її інквізиція по аурі почує, але-але…»

Хто ж скаже істину? Хто скаже справжню історію, коли невідомо де вона бере початок? Скільки по світу ходить брехунів, що зі своїми підлими істинами затуманюють мозок людський… Історію пишуть переможці, а як то все насправді траплялось, мало кого цікавить.

— Як завжди? — тихо спитала я й кашлянула.

Встигла прикрити хустинкою рота, щоб приховати слід хвороби. Та мучила мене останні роки й людські лікарі не допомагали, як й розвели руками вампіри. Тільки алхімік свій чарівний відвар подарував. Я певна, що старий в’язень кривавого народу знає, яка хвороба мене перемагає. Та не каже. Лиш під страхом смерті свої еліксири варить. Певно, всім серцем бажає, щоб я Жану в ноги кинулась й благала про помилування. Щоб він ініціював мене. Алхімік хоче стати свідком драми, хоче вкусити плоду насолоди… Що ж, хай сидить голодним на видовища у своїй лабораторії. Його на поверхню випускають не часто.

Вампіри люблять мистецтво, як крадуть цікавих людей й змушують працювати на себе. Самі ж вони до ремесла не торкаються, не королівське то діло.

Жан відібрав у мене хустинку й спалив її на таці. До подібного він вже звик, хоч коли це сталось вперше, одурів від крові й верещав: «Хутко кляту тканину спали!», наче хтось вилив на нього святої води.

— Аморіціє, мене завжди дивувала твоя сила духу. Зламана хворобою… Я б на твоєму місці вже давно б крові вампірської просив, а ти тягнеш до останнього.

— Я хочу жити, — похмуро заявила й глянула у дзеркало.

Тепер Жана бачила чітко: ті його вилиці, рум’яні щоки, і ледь-ледь вловима блідість. Вампіри виглядали, як люди і то факт. Єдине, що відрізняло нас — очі. Темрява обрамлена в золотий край райдужки. Особливий «ген» аристократів, так народ вважав. То ще погляд стомленої людини, яка прожила довге буття. Саме його добивались мої знайомі актори, що вилізли на вершину слави. Жан мав довгі, як смола коси й чимось нагадував видатну особистість далеких років, таку віддалену від простих смертних… Прототип ідеалів багатьох, вічний й міфічний герой, який колись завітає до тебе на білому коні й покаже всю ціну життя. От тільки туман його супутник, а темрява — кращий друг.