ПІСЛЯМОВА

( Подія, що сталася у прототипному світі Землі, але історією не зафіксована)        

Небесна Атлантида - одне з особливих ефірійних королівств.

      В Обителях Отця Небесного спочивають Титани Атлантиди, лейтенанти Срібного Легіону, Дванадцять Сакральних Королів. Вони тисячоліттями справно несуть свою службу, іноді покидаючи Нірвану, Небеса Обітовані. Їхня служба Творцеві – це лише окрема ланка у великому ланцюзі, що утримує від падіння земне людство. Кожен із Титанів, при катастрофі земної Атлантиди, отримав як своє безсмертя, так і свій шматочок істини. Істини, яка була розбита жахливим плазмовим вибухом на мільйони фрагментів, і яка зараз знову перетворювалася на єдине ціле. І тепер ці шматочки правди накладалися на фізичний світ Землі, утворюючи нову істину, яка виглядала трохи спотвореною та огидною.

      З шостого рівня реальності (шостого виміру) Титани Атлантиди спостерігали за тривимірним світом Землі. Видіння та образи, що виникали перед їхніми очима, нагадували порочні картинки нижчих астральних світів. Злочинні дії атлантських чаклунів тепер здавалися дитячими витівками, - у порівнянні з діями багатьох правителів п'ятої корінної арійської раси.

      Планета гинула, гинула її душа, хоча екосистема і продовжувала ще якось існувати. Океани були забруднені пластиковим сміттям, стічними водами та нафтопродуктами, - ці атмосферні забруднення були побічними явищами хибного науково-технічного прогресу. Пелена матеріального накопичення, егоїзму та байдужості накрила всю Землю. Під гаслами «за мир та безпеку» люди, наче дикі звірі, винищували собі подібних. Полум'я пожеж огорнуло цілі країни: земля горіла, руйнувалися міста, а вода заливала те, що не знищував вогонь. Такої гидоти не було за багато мільйонів років існування роду людського.

      Похмурі та пригнічені Титани дивилися на цей світ, уникаючи дивитись у вічі один одному. Покликані не відвертатися від чужих страждань, вони розуміли, що земний світ нездатний самостійно змінитися на краще. Холоднокровні Титани Атлантиди, які у всі часи билися за рівновагу та благополуччя планети, цього разу не витримали.

      - Ми повинні повернутися у фізичний світ Землі, - простогнав Макус, закриваючи обличчя руками. - Невже ми віками це все споглядатимемо? Ми повинні повернутися!

      Юрген похмуро знизив плечима, переводячи погляд з одного лейтенанта на іншого.

      - І ще там пахне атлантськими чаклунами, - зауважив Фобс, - а у мене до них особистий рахунок.

      - У недалекому майбутньому, ці маленькі струмки чистого Зла, перетворяться на бурхливий потік, який змете все людство з лиця планети, - сказав Макус. – Невеликий запас часу ми ще маємо, хоча, за земними мірками важко визначити, - це день, рік чи десятиліття. Приймати рішення потрібно дуже швидко.

      Астральні та ментальні вихори закрутили простір і час, і визначили місце майбутніх подій. Це було Місто Семи Пагорбів, на берегах Борисфена, - кармічна мета Титанів Атлантиди. Тут жив загадковий, але водночас пригноблений народ, який мав незліченні багатства, - як матеріальні, так і духовні.

      - Все як і раніше, у часи Атлантиди, має своє місце та мету, - проговорив Юрген. – Цей народ ми назвемо першопрохідниками, а хай потім самі догадуються, що це означає. Коли усвідомлять природу цього світу, то їм відкриється рахунок на небесах, у Банку Часу. А наша мета – допомогти їм.

      Рада Дванадцятьох намітила свій шлях: спуститися і втілитись у земному світі, потім з'ясувати все на місці та діяти за обставинами. Кожному з них треба було подолати на цьому шляху власні щаблі, несучи свою ношу накопичених добрих справ та гріхів. І всім світам, нижчим і вищим, було відомо: якщо Титани спускалися в пекло лише з одним відром води, то ніхто не сумнівався, що пекельне полум'я буде залито.

      Титани Атлантиди, Дванадцять Сакральних Королів, почали втілюватися серед народу Окраїни. І своєю присутністю вони наклали Священну Матрицю Атлантиди на цю територію. Титани Атлантиди взяли під свій невидимий захист народ Окраїни – майбутню колиску шостої корінної раси. І ніхто не знав, і навіть не здогадувався, які події вони принесуть із собою. Це був час наближення Ери Космон, і все відбувалося ось так…

      Один з прототипних світів планети Земля, околиця імперії розвиненого соціалізму, Місто Семи Пагорбів на берегах Борисфена, королівський палац.

      Розвалившись у кріслі, король вивчаюче розглядував відвідувача, через свій величезний письмовий стіл. За його спиною, через вікно, відкривався вид на каскад будівель, що збігали вниз, і на фігури химер на ближньому з них. Раптом по шибках затарабанили краплі дощу, завив вітер. Король розвернувся до вікна та прислухався. Йому здалося, що він чує далеке каркання вороння, але це був лише вітер та дощ. Глибокі зморшки вкривали чоло правителя, бо вже довгий час він страждав від головного болю.

      І король, і останній жебрак, обидва вони іноді відчувають дивне та незрозуміле роздратування. Король, який має сильну армію охорони і живе у неприступній фортеці, зовсім не обов'язково живе у спокої. Володіння незліченними багатствами забирає будь-яку надію на спокій. Король, як і жебрак, відчуває досаду та розчарування, які не контролюється його свідомістю. І десь, на підсвідомому рівні, вони обидва розуміють, що елементарно можуть помінятися місцями.