Тамплієри в Атлантиді

ГЛАВА 11

                    У Храмі Воїнів, після залагодження деяких формальностей, я пішов у свою кімнату. Це приміщення вже чимось діяло мені на нерви, і тут мені все більше ставало незатишно та самотньо.

                    Сівши на край ліжка, я повільно зняв чоботи і кинув їх на килим.

                    Пройшов ще один день, і я все ще живий, і, можливо, навіть став трохи мудрішим. У всякому разі настільки, щоб зрозуміти, що існує ще величезна кількість речей у цьому світі, які мені невідомі.

                    Я досить довго крутився, мнучи простирадла, і знову оживляючи в своїй пам'яті події минулих днів. Свідомість трохи покрутилася перед далекою мандрівкою, і за цю коротку мить я зрозумів, що з усіх радостей світу ніщо не зрівняється зі сном. Сон - це найкраще, і згодом я поринув у цей транс, і мій внутрішній погляд відкрився, і я побачив себе на широкій сріблястій дорозі, у дивному місці... Ефірієць у дивному місці...

                    Тут тиша. Земля і небо завмерли, наче на мить привстали навшпиньки, і час тут зупинився. У цьому світі минулого та майбутнього не було, тут застигло сьогодення. Тут ніколи не звучало цокання годинника, ні вголос сказане слово. Це Чистилище, найнижчі небеса, - своєрідна «резервація» між вимірами, визначник моральності для тих, хто сумнівається.

                    Я опинився всередині фільму, що йшов в чотирьох вимірах. Фільм крутився навколо мене сам по собі, і я відчував свою непричетність до того, що відбувається в цьому світі, я був ніби вимкненим з нього. Я тут був спостерігачем, а не учасником, і слава Богу…

                     Я стояв на краю дороги, по обидва боки якої клубився сірий туман, приховуючи від мандрівників все, що там відбувалося. Але він не міг приховати дивних звуків, що долинали з того туману…

                    - Не сходи з дороги, - почувся Голос у моїй голові. - І ні в якому разі не дозволяй заманити себе в туман. Запитуй своє серце, вдивляйся в обличчя, телепатичних промов не слухай. Якщо зумієш протистояти спокусам, то отримаєш нагороду.

                    Я глянув собі під ноги. Дорога була гладка та блискуча, без стиків, наче її відлили з розплавленого срібла.

                    Ця дорога вела до кришталевого Храму на високій горі, яка височіла дуже далеко попереду. Дорога прямувала запаморочливо вгору, до самих небес, а Храм був осяяний величезним квітконосним хрестоподібним німбом. Веселка, подібна до смарагду, переливалася навколо цієї будівлі.

                    Ця картина вразила мій погляд, і навіяла роздуми про Бога, сидячого на троні, мого старшого брата.

                    Дорогою, у напрямку Храму, рухалися самотні мовчазні мандрівники. Вгору, вгору та вгору тяглася ця моторошна колона, де на вершині найвищого пагорба, в центрі світобудови, стояв білий кришталевий Храм. Деякі мандрівники штурхали мене ліктями, ніби намагаючись розширити та очистити собі шлях, який взагалі був досить широким, і майже порожнім. Обличь було багато, але я не бачив жодного живого обличчя, не чув жодного слова.

                    Жіночий голос гукнув мене з узбіччя, і я глянув ліворуч. Темноволоса красуня, майже дівчинка, сиділа на камені, розставивши ноги і погладжуючи свої стегна. Вона облизнула губи й повела головою. Я пройшов повз цю суміш всіх пороків, а потім повернувся, відчувши її ненависний погляд. Тепер замість очей у неї зяяли порожні глазниці. Коли вона розкрила рота, то показався роздвоєний язик і дрібні гострі зуби. Я розвернувся і пішов далі.

                    Праворуч, на узбіччі, стояв величезний стіл, заставлений різною їжею та випивкою. Молодий чоловік зійшов з дороги і підійшов до столу. Кігтиста рука схопила його за шию і потягла в туман.

                    А по дорозі все йшли та йшли духи. Хто бадьоро, а хто ледве тягнув ноги. Були молоді, були й старі. Ніхто не розмовляв. Деякі воскові особи були спокійні та щасливі, на деяких лежала печать розгубленості та тривоги. Багато хто сходив з дороги, і пропадав у тумані.

                    Мені здавалося, що я йду цією дорогою вже мільйон років. Тут не було ні часу, ні втоми. Тільки сонми душ брели і брели дорогою, в оточенні сірого туману. Ціль у всіх була одна – Храм на вершині, і милість Творця, Джеховиха. Багато хто пам'ятав своє падіння з тих висот. Дехто йшов тут уперше, - це були молоді душі людей, «тваринні» душі…

                     Дивний ангел, в довгому білому одязі, йшов назустріч цій річці душ. Він озирався довкола, вдивляючись у глибину туману за дорогою, ніби диявол міг з’явитися звідти, з хвилини на хвилину. І я мимоволі відчув, що з давніх-давен знаю цього ангела, Хранителя. Його обличчя було відображенням безлічі людських душ, ніби складено з усіх святинь небесних королівств. Волосся його було біле, як сніг, а в бездонних очах мерехтіли зірки Галактики.

                     Вже пройшовши повз мене, Хранитель здивовано обернувся, і поманив до себе. Він глянув на мене своїми бездонними волошковими очима, потім підняв руку і довгими білими пальцями торкнувся мого чола.

                    - Покажи свою праву руку.

                    -Що?

                    - Дай мені праву руку, покажи долоню.

                    Я простяг йому руку.

                    - Ти ще не готовий пройти туди. Навіщо ти тут?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше