17. Новий початок і втрата контролю.

Я трохи хвилювалась, коли відчиняла майстерню. Тут ще нікого не бувало, навіть Філ не заходив…

Коли ми зайшли до просторого і світлого приміщення, я озирнулась, щоб поглянути, чи не валяється щось. Але все було на своїх місцях. Мольберт біля вікна, багато картин на стінах, але ще більше в спеціальній шафі-купе, яка була за дверцятами.

— Ну, все, власне, відбувається тут, — я усміхнулась. — Щодо одягу… Впевнений, що мені варто вдягнути цю сукню? — я трохи почервоніла, бо рідко вдягала такі доволі короткі сукні. Вона була ніжнорожева і дійсно схожа на легку і повітряну сукню феї. Ще ми купили мені такого ж відтінку маску, як на маскарадах. 

— Ця сукня прямо створена для тебе, — сказав Кір. — Так само як і ця студія. Тут дуже гарно! 

— Дякую, — я усміхнулась і певно знов почервоніла. Ми ніби вже були настільки близькими, але серце поруч із Кіром все одно билося занадто часто…

Я почала розставляти фарби на спеціальний столик біля мольберту. Також поклала туди палітру, пензлі та мастихіни. 

— Намалюю щось швидке, щоб було цікаво дивитись в процесі, — сказала я, сідаючи за стілець і беручи до рук палітру і мастихін, бо саме ним я збиралась зробити фон. 

— Будеш щось говорити, чи просто підберемо музику? — запитав Кір, налаштовуючи свій айфон для зйомки. 

— Не знаю, подивимось, але це буде доволі швидко, ну, думаю, за півгодини точно впораюсь, а поітм все треба буде повирізати. Може тоді вже накласти якісь слова, бо ж рілси мають бути короткими? — відповіла я питанням на питання.

— Так, краще короткі, бо алгоритми звертають увагу на те, чи додивляться люди відео до кінця, а довге можуть менше додивлятися. 

— Ну тоді можемо говорити, але в кінці все одно накладемо інший звук на одну хвилину та й все, — я усміхнулась.

Видавила фарби на палітру і почала малювати фон. Це був ніжний весняний сад, я зробила квітучі сакури, які бачила в одному з парків Києва, в тому, що японський. Відчувала, як з кожною квіткою ніби розквітала я сама… Все тому що Кір дивився на мене. Хоч я і не дивилась в камеру чи на нього, я відчувала його погляд на собі і це було дуже приємно.

Коли фон було завершено, я почала малювати руки: чоловічу і жіночу. Вони переплели пальці на передньому фоні. Я намалювала на їхніх пальцях обручки, різні, але такі, щоб різниці було майже не помітно. А потім додала червону нитку, яка звʼязувала їхні мізинці. 

Щойно завершила це, то одразу зрозуміла, що і кого я малювала… 

— Дуже символічно вийшло, — усміхнувся Кір. — До речі, ми досі не придумали тобі псевдонім…

— Ой, я навіть не знаю, що це може бути, — тихо сказала я. — Ніколи не думала над публічністю і такими речами… Але ти так допоміг мені. Я б хотіла, щоб в цьому псевдонімі було щось від нас обох, бо без тебе цього блогу б не було… 

— Може взяти перші літери наших імен і щось придумати навколо цього? 

— Можна спробувати, — я кивнула. — Або… Можу стати Кариною, ніби ти став моїм новим початком, щось таке, і треба ще прізвище певно. 

— Супер, мені подобається це ім'я, — сказав він.  — А прізвище може потрібно якесь таке, що розповідає про твою творчість?

— Навіть не знаю, що це може бути, — замислено відповіла я. — Вся моя творчість по суті завжди була тут, як в окремому світі… А зараз вона піде на широкий загал. Не знаю, що про неї сказати тим прізвищем.

— Може, “світла”, чи “ніжна”? Якісь такі у мене асоціації з твоїми картинами…

— Добре, мені подобається, давай "Світла", — я кивнула і поклала пензлик, а потім встала зі стільця. 

Подивилась на Кіра і подумала, що хотіла б провести поруч з ним все своє життя. Мені ще ніколи не було так добре, як з ним… 

— Мені дуже пощастило в житті,  — сказав Кір, дивлячись на мене. — Знаєш чому? 

— Чому? — я затамувала погляд і зазирнула йому в очі.

— Тому що я зустрів тебе… Мені страшно подумати, що ми могли прожити ціле життя і ніколи не зустрітися…

ФІЛ

Вчора був практично ідеальний вечір і сьогодні я мав таку ж саму програму. Зараз ми мали сходити на вечерю в готелі, а потім не вилазити з ліжка… Все ж, у Алісі був один величезний плюс: вона була реально ідеальною в ліжку, саме такою, якою я хотів її бачити. 

Коли ми сіли за столик, до нас підійшла якась немолода офіціантка і запитала:

— Ви така гарна пара, певно, молодята? — вона поглянула на Алісу.

Теж мені, молодята… 

Я усміхнувся, очікуючи на її відповідь.

 — Так, — сказала вона, усміхаючись.  — Ми дуже кохаємо одне одного…

Кажучи це, Аліса накрила мою руку своєю. 

От тепер я насупився. Не став нічого казати при тій офіціантці. Тільки перевів тему і замовив нам їжу. Я не любив розбірок на людях, мені не потрібні були скандали і привертання ще більшої уваги. Тому за вечерею я сидів, ніби нічого не відбулось.

Але вже тоді, коли ми зайшли до номеру, я звернувся до Аліси:

— Більше ніколи так не кажи, — сказав, щойно ми переступили поріг нашого тимчасового житла.