29. Кір. Не сумуй...

Раптом я почув, як на мій телефон прийшло сповіщення. 

 “Ти де? — запитувала Аліса. — Я приїхала додому, а тебе немає.”

Марина відвела погляд, щоб не дивитись на екран, і в якусь мить навіть хотіла відсторонитись, але я обійняв її і притиснув до себе.

— Мабуть, треба їхати додому, — сказав я. — Але давай зустрінемося завтра? 

— Добре, — вона зазирнула мені в очі. — Ти не жалкуєш, правда?...

— Я дуже радий, що ти погодилася приїхати, — сказав я. — Чесно кажучи, думав, що відмовишся…

— Я теж думала, що просто буду поруч, що цього буде достатньо, — вона опустила очі і ледь чутно прошепотіла: — Але виявилось, що недостатньо… 

— Я б хотів завжди бути поруч із тобою, кожну хвилину, — відповів я. — Але поки що так…

— Знаю, — вона кивнула. — Добре, я піду в душ першою, ти не проти?

 — Так, я поки зроблю чаю. Хочеш?

— Давай, — Марина ледь усміхнулась, а потім легенько чмокнула мене в щоку і швидко, ніби засоромившись, обернулась простирадлом і пішла до ванної кімнати. 

Я пройшов на кухню і увімкнув чайник. Потім узяв телефон і написав Алісі:

“Вибач, трохи затримали справи, буду за годину. “

"Добре, чекатиму." 

Мені здалося, що вона сердита, бо зазвичай Аліса закінчувала свої повідомлення “Цілую”. Але вирішив, що коли повернуся, поговорю з нею спокійно, і ми помиримось. Я не любив довгих конфліктів, вони напружували мене і не давали нормально жити. 

Чайник закипів, я дістав з полички чашки, сполоснув їх і заварив чай. Хотілося б, щоб не потрібно було нікуди їхати, і це була наша з Мариною квартира, де б ми вечорами залишалися наодинці і нікуди не поспішали… 

Я почув позаду себе кроки і побачив Марину. Вона вже одягнулася і причесалась. 

— Я все, душ вільний, — вона опустила очі.

— Добре, я зараз швиденько, сідай, пий чай…

— Добре, — Марина кивнула і сіла за стіл, а потім нарешті глянула на мене і наші погляди зустрілись.

Я усміхнувся їй:

— Може, колись проведемо тут цілий день? Бо сьогодні було так мало часу. 

— Так, я б хотіла цього, — тихо сказала вона і злегка почервоніла.

— Чудово, — зрадів я. — Скажеш, коли в тебе буде вільний день, і зробимо собі вихідний. 

— Добре, — Марина усміхнулась і взяла до рук чашку. — Іди вже, бо так і не покупаєшся…

Я кивнув:

 — Не сумуй, скоро повернуся…

***

Ми поїхали окремо, кожен на своїй машині, і мені було трохи сумно. Ми з Мариною тільки що розсталися, але мені вже не вистачало її. Думав про те, як побачу її знову…

Коли увійшов до квартири, то почув, що  Аліса щось робить на кухні. Я відчинив двері і сказав:

— Я вже вдома. 

— Привіт, — вона прикрила кришкою суп і подивилась на мене, потім зробила пару кроків мені на зустріч і обійняла: — Ти сьогодні довше, ніж зазвичай… Хоча раніше теж бувало таке, але чомусь сьогодні мені було самотньо.

— Вибач, — сказав я. теж обіймаючи її. — Я вчора образив тебе… Мені не хочеться, щоб між нами були якісь непорозуміння. 

— Я і сама відреагувала надто бурхливо, — відповіла вона грайливо-винуватим тоном. — Але це просто тому що я кохаю тебе і хотіла уваги.

— Я сьогодні багато думав про нас із тобою, — сказав я. — Мабуть, ми обоє в чомусь були неправі. Краще завжди поговорити спокійно, ніж з’ясовувати стосунки…

— Напевно, — погодилась Аліса, а потім облизнула губи і прошепотіла мені на вухо: — Знаєш, що найкраще робити після зʼясувань стосунків?

— Мабуть, треба повечеряти, — сказав я, усміхаючись. — Пахне дуже смачно. 

— Ну це ми можемо зробити і пізніше, — вона взяла мою руку і поклала собі на талію під кофтинку. — Трохи пізніше…

 — Може, трохи відпочинемо? — запитав я.  — Бо, чесно кажучи, я втомився і хочу їсти. 

— Добре, — вона підтиснула губи і відсторонилась. — Зараз все буде, йди мий руки.

Я пішов до ванної, відчуваючи себе втікачем, але не міг нічого з собою зробити. Мені було гидко прикидатися. Я б хотів, щоб Аліса залишила мене в спокої. Але розумів, що це нереально. І все ж, мені було потрібно трохи часу…