14. У нас одне життя....

МАРИНА

Коли Філ вже півгодини не відповідав я подумала, що треба було вирішувати питання якось інакше. Першою думкою було  набрати якусь СТО, але майже одразу з цією думкою прийшла й інша…

Я взяла мобільний і написала Кіру:

"Привіт, я колесо пробила… Не підкажеш, куди мені краще звернутись? Не хочу дзвонити до СТО Філа…" 

“Де ти зараз? — тут же відповів він. — Я приїду.”

"На Арсенальній, майже в центрі… Це точно зручно?" — серце одразу закалатало, як скажене… Ми не бачились майже тиждень і я не очікувала на зустріч так швидко.

“Зручно. Чекай, скоро буду…”

Я зовсім не думала, що все може обернутись так… Думала, він просто дасть номер якогось майстра, чи щось таке… Мимоволі дістала з сумочки дзеркальце і поглянула на себе. Виглядала схвильовано, щоки, як і завжди, коли я думала про Кіра, були червоні… Він здогадається, що я до нього не байдужа… Хоча, хіба ми майже не зізнались одне одному тоді, в будинку? Це все одно нічого не значить, між нами нічого не може бути…

Півгодини до його приїзду промайнули майже миттєво. Коли його машина, яку я вже знала з вечірки, зупинилась на узбіччі за моїм хюндаєм, серце знов забилось частіше.

Я одразу вийшла з машини і поглянула на Кіра, який також якраз вийшов зі свого авто.

 — Привіт, ти чудово виглядаєш, — він підійшов до мене і легенько обійняв. 

— Привіт, — тихо відповіла я і обійняла його у відповідь.

В його обіймах було так тепло і затишно, що не хотілось, щоб він відпускав мене.

— Дякую… — прошепотіла згодом. — Рада тебе бачити, — це сказала майже беззвучно.

— У мене в машині є все необхідне, зараз поміняю колесо, — сказав Кір. 

— Запаска і у мене є, — відповіла я тихо. — Там, в багажнику… Дякую. Мені соромно, що відволікла тебе… 

 — Я якраз збирався подзвонити тобі і запросити десь посидіти, — сказав він. — Поговорити про твою “розкрутку”, якщо ти ще не передумала цим займатися…

— Ні, не передумала, — я похитала головою. — Якщо ти будеш поруч, я думаю, що впораюсь… Дякую... 

 — Значить, план на сьогодні такий — міняємо колесо, а потім заїдемо кудись на чашечку кави і обговоримо, як просувати твої роботи…

***

Коли він вже поміняв колесо ми зайшли в кафе. Я почувалась дуже схвильовано, ніби була на першому побаченні… Не знаю, що відчував при цьому Кір і чи бачив моє збентеження, але я дійсно не могла думати ні про що, окрім його близькості… Коли він запитав мене про щось і подивився на мене, я навіть не зрозуміла, що саме він хотів… Було дуже соромно…

— Пробач, я відволіклась, — здається, я зовсім розчервонілась. — Так давно тебе не бачила, що… Загалом… Я відволіклась…

— Нам треба бачитися частіше, — усміхнувся він, торкаючись моєї руки. 

— Аліса, певно, буде проти… — тихо сказала я, але в той самий час переплела наші з ним пальці. Протирічила сама собі… Серце і тіло не слухались голосу розуму… Зовсім.

— Якщо чесно, то Алісі все одно, де я буваю і з ким, — він знизав плечима. 

— Мені не було б все одно… — в цю мить я знов почервоніла. — Пробач, певно, я беру на себе занадто багато…

— Мені теж не байдуже до всього, що стосується тебе, — сказав він. — Чесно кажучи, навіть трохи заздрю Філу. 

— Я теж заздрю Алісі… Вона може завжди бути поруч з тобою, — я відвела погляд. — Але певно, це неправильні думки… Я не маю права думати так, не маю права хотіти бути поруч…

 — Чому? — Кір поглянув на мене. — У нас лише одне життя, іншого не буде. Хіба що ми зустрінемося в іншому житті, але раптом, як у тому фантастичному фільмі, я буду, наприклад, стареньким дідусем, а ти дитиною? Чи навпаки? Це ж так співпало — що ми зараз тут, поруч, і ми маємо скористатися цією можливістю, а не тікати від неї…

Я сковтнула слину і все ж подивилась на нього. Очі в очі, не відвертаючись, не ховаючи погляду… Дозволила собі хоча б в цьому погляді показати все, що було в мене на душі… Інстинктивно облизнула губи, а  подих в якусь мить перехопило…

 — Мабуть, я мелю дурниці, — сказав Кір. — У мене таке буває, не зважай…

— Я дуже хочу… Скористатися можливістю, — прошепотіла я ледь чутно.

 — Справді? — він зазирнув мені в очі, стискаючи мої пальці. 

— Так, — я кивнула, не відводячи погляду.

Серце калатало, як скажене… Я ніколи не відчувала себе так схвильовано, як в цю хвилину.

 — Тоді, може ми поговоримо в більш спокійній обстановці? У мене є квартира, в якій я жив до одруження з Алісою. Можна там посидіти. Бо раптом нас тут хтось побачить із знайомих, такий закон підлості часто спрацьовує…

— Добре, — погодилась я, знов почервонівши.

— То, може, зараз і поїдемо? — мені здалося, що він хвилювався.

— Поїдемо, —  я кивнула…

***

Ми підʼїхали на різних машинах, вирішили, що так буде зручніше. Вийшли, пішли до підʼїзду… Я ніколи не відчувала себе так, як зараз. Не знаю, що на мене найшло в цю секунду. І в підʼїзді, і в ліфті не відбувалось нічого особливого. Ми обидва мовчали, лише інколи дивились одне на одного і відводили погляд.