22. Марина. Ти ніби читаєш мої думки.

Коли я робила кальян, то відчувала хвилювання. Філ уважно спостерігав за кожним моїм рухом, а я сама в голові прокручувала всі настанови Кіра. Хотілось зробити все правильно і красиво, хотіла, щоб Філ похвалив мене. 

Я набила чашу табаком, прямо як він вчив, і від цього усмішка сама собою зʼявилась на обличчі. Подумала, що цього разу вийшло набагато краще, ніж попереднього.

— Ти навіть дірки у фользі в тому ж знаці проколюєш, — замислено сказав Філ, підходячи до мене зі спини. 

— В якому "тому ж"? — не зрозуміла я, повернувшись до нього в півоберта.

 — В тому ж, що і Кір, зіркою, — сказав він, вказавши на дірочки, які дійсно складались візерунком саме в зірочку. 

Почувши його імʼя з вуст чоловіка я відчула, як кров знов приливає до щік. Спочатку хотіла щось відповісти, але все ж не стала. Замість того сказала:

— Кальян готовий, віднесеш до вітальні?

— Давай, — погодився він, після чого взяв кальян і поніс його.

За хвилину Філ поставив кальян на кавовий столик і зробив першу затяжку. 

Я подивилась на нього і подумала, що палити з ним було якось зовсім не так, як з Кіром.

— Щось не так? — запитав він у мене, зловивши мій погляд. 

— Про що ти зараз думаєш? — запитала я, зазирнувши йому в очі.

— Про роботу, — сказав Філ. 

— Зрозуміло, — я відвела погляд і потягнулась до трубки.

Взяла її з його рук, а потім потягнула дим до легенів, прикривши при цьому очі. Він обманював мене, я це прекрасно знала.

В якусь мить зрозуміла, що моїми щоками покотились сльози. Розплющила очі і поглянула на Філа. 

 — Що ти вже знову взяла собі в голову? — невдоволено запитав він. 

— Тобі все одно… — я встала з дивану і швидко пішла в напрямку сходів на другий поверх лофту.

Він, здавалося, навіть не звернув увагу на те, що я пішла. Продовжував сидіти на тому ж місці перед кальяном. 

Я зайшла до спальні, прикрила за собою двері, а потім лягла обличчям в подушку. Було дуже кепсько на душі, я все ж сподівалась, що насправді йому не все одно… Поводжусь як дитина…

Я зітхнула і перевернулась на бік, дістаючи з кишені мобільний. 

Зараз мені дуже хотілось поговорити з кимось, але… Написати йому? Що як він і забув про все? У нього така красива і хазяйновита дружина… 

Я не маю писати йому. 

І він не має… Я кохаю чоловіка. Якби не кохала, хіба було б мені зараз так боляче? 

Раптом телефон у моїй руці завібрував, повідомляючи про вхідне. 

Я поглянула на адресата повідомлення, і зі здивуванням зрозуміла, що то Кір. Він ніби відчув моє бажання поговорити з ним…

“Привіт! — написав він. — Чим займаєшся?”

"Плачу…" — написала я, але одразу ж стерла. — "Плакала, але тепер усміхаюсь…" — відправила йому я, дійсно усміхаючись.

“Чому плакала? Філ тебе образив?”

"Я сказала, що йому все одно, що в мене в голові… І чомусь розревілась… А потім швидко втекла з вітальні до спальні…"

“Він просто егоцентричний, — відповів Кір. — Ти його не переробиш, тому й плакати немає сенсу… Це як погода — ти ж не плачеш через те, що надворі йде дощ?”

"Знаєш, я ж щойно сама думала написати тобі… — зізналась я. — Але побоялась. Та й подумала, що все одно навряд це щось змінить. Але ось ми говоримо, і на душі одразу якось легко… Ти ніби читаєш мої думки." 

“Не бійся, завжди пиши мені, коли хочеться, — відповів він. — Я теж буду тобі писати. Не хочу, щоб ти сумувала…”

"А як справи у тебе самого?" — запитала його я. 

“Якось все не так, як я собі планував, — відповів він. — Навіть не знаю, як це правильно сформулювати… Ніби все рушиться, і зараз якась хвилина перед бурею…”

"Я б хотіла, щоб у тебе все було добре, ти дуже хороший…"

Я дійсно хотіла цього. Він був такий добрий до мене, навіть якщо це просто жалість, чи щось таке, мені все одно… Коли я спілкувалась з ним, то відчувала себе краще, і було неважливо, що саме він казав чи писав…

В цю мить двері до спальні відчинились і я побачила Філа. Він підозріливо подивився на мене:

— З ким це ти листуєшся?

— Яка тобі різниця? — я дивилась йому в очі. — Тобі все одно на мене…

— Ти моя дружина, — сказав він. — Якщо ти не забула. І я завжди турбуюся про тебе, це ти лише постійно психуєш без причини. 

— Забудь, — я відвернулась від нього, притиснувши мобільний до грудей.

— Дай сюди телефон, — він простягнув руку. 

— Тоді дай свій, — я різко розвернулась назад і зазирнула йому в очі. — Розблокуй месенджери і дай прямо зараз.

— Що це за ультиматуми? — він насупився.  — Я так і знав, що в тебе хтось є! Бо якби не було, ти б дала мені телефон!