7. Кір. На чужому лузі трава часто здається зеленішою, але...

Філ розливав вино по келихах, Аліса з Оленою почали якусь розмову, здається, мова знов зайшла за одяг, Марина теж ніби як була з ними, але в основному мовчала. Я мимоволі спостерігав саме за Мариною. Мене не покидало те відчуття дежавю, наче я її вже десь бачив. Цікаво, де б ми могли зустрічатися?

— Про що це ти задумався? — запитала мене Аліса. 

— Так, ні про що, — я відвів погляд від Марини. 

— Сьогодні весь вечір якийсь сам не свій, — Аліса погладила мене по голові. — Може, ти захворів?

— Ні, — я похитав головою. — Все добре. Може, трохи втомився ще вчора з дороги.

 — Ти вже скоро закриєш справи в Дніпрі чи будеш так і продовжувати кататись туди-сюди? — запитав Філ. 

— Я думаю над цим, — відповів я. — Певно, поки що краще їздити, поки не налагоджу все тут. Можливо, просто поставлю там своїх людей. Але ти сам розумієш, що найняті менеджери ніколи не будуть працювати так, як власники.

— Та Кір трудоголік ще той, — засміялась Аліса. — Він буде з ніг падати, але не доручить комусь керувати своїм “дітищем”...

— Значить, він займається тим, що любить, — несподівано сказала Марина, поглянувши на мене.

Однак коли наші погляди зустрілись, вона майже одразу відвела очі. 

— Так, люблю, — кивнув я. — Ніколи не став би займатися тим, що мені нецікаво. Навіть за великі гроші. 

— Дай пʼять, я такий самий, — сказав Міша, піднявши руку вгору і я плеснув його по долоні. 

— То вам просто пощастило, що те, що ви любите, співпало з тим, що ви вмієте робити і до чого маєте хист, — Філ знизав плечима. — Я от цей бізнес майже ненавиджу. Але гроші є гроші, і в мене є хист і досвід саме в нашій сфері.

 — А чим би ти хотів займатися, якби мав можливість залишити роботу і жити в своє задоволення? — запитала в нього Аліса. 

— Не знаю, — він на мить замислився, а потім усміхнувся. — Хоча ні, була в мене одна думка. Але ви будете з мене сміятись. Хоча колись я мало не психонув і не втілив її в життя…

Марина, коли він сказав ці слова, мʼяко усміхнулась, певно, вона знала, про що саме зараз думав її чоловік.

 — Цікаво-цікаво, — Аліса заплескала в долоні, і мені на мить стало неприємно, що вона постійно дивиться на Філа. Хоча, певно, в цьому не було нічого особливого, адже вона господиня, а він гість, це звичайна гостинність…

— Ну добре, розкажу, — здався Філ. — Інколи я мрію, що зможу кинути все це, всю відповідальність, і працювати кимось типу офіціанта. Дурна мрія, не знаю, чому я про таке думаю… Я реально думав саме про ресторан. Найнеприбутковіший бізнес з усіх, які можна придумати. І ще й чомусь мені хотілось би побути саме якимось рядовим працівником, а не менеджером чи власником.

— Я колись дивився таку телепередачу, — згадав я. — Як брали якихось багатих і відносно знаменитих людей, відвозили в інше місто, давали пару сотень гривень і їм треба було влаштуватися на роботу, знайти житло і отак певний час прожити на ці копійки. Може, тебе відправити на те шоу? Ми б залюбки повболівали.

— В двадцять два у мене був такий досвід, саме так я й поїхав, та ще й за кордон, — усміхнувся він. — Працював, правда, не офіціантом, а на автомийці. Машини мив.

— А чому повернувся? — запитала Аліса. — Міг би залишитись за кордоном, зробити кар’єру там… 

— Здивую вас ще… Однією з ключових причин була жахлива погода і постійні дощі. Хоча я люблю дощі, але коли вони за вікном, — він засміявся. — Мийник машин з мене, до речі, вийшов нормальний, але все ж я сам машину свою тепер зовсім не мию. Бо хочеться все доводити до ідеалу, а це довго. Краще заплатити.

— Цікава історія, — сказав я.  — То ти тоді повернувся до України і став працювати на СТО, чи як? 

— Так, — він кивнув. — Я зрозумів, що все ж не зможу жити десь на чужині. Вирішив після того, що досягну успіху тут, навіть якщо це буде складніше. Чомусь тоді я вірив, що там мало бути легше… 

— На чужому лузі трава часто здається зеленішою, — неголосно сказала Марина, знов мельком поглянувши на мене. — Але це далеко не завжди так...