2. Кір. А ти не кажи йому...

— Що це в тебе за справи, що не можуть почекати? — запитав я Філа. — Сьогодні ж вихідний. 

— Ніби не знаєш, у мене немає вихідних, — похмуро відповів Філ. — Тим паче, треба привітати весь колектив. На мене працює більше сотні жінок. Там тільки зараз букети привезуть. 

— Співчуваю, — усміхнувся я. — Не люблю отих корпоративних привітань, вони дуже нудні. Ну, повертайся швидше, тут буде веселіше. 

— Добре, — він знов потиснув мені руку.  — Не сумуйте тут, скоро приїду.

Філ подивився на свою дружину, після чого легенько обійняв і чмокнув в щоку.  

— До вечора, кохана, — сказав так, що і мені було чутно.

А от що відповіла Марина я не почув.

— Зайдемо до будинку, щось вип’ємо? — запитав я її. — Всі інші мають от-от під’їхати. 

— Добре, — вона кивнула, опускаючи погляд. 

Філ же тим часом вже відʼїхав від дачі.

Я відчинив двері і пропустив Марину досередини будинку. Допоміг їй зняти пальто і повісив у передпокої в шафу. Увесь цей час у мене було якесь дивне відчуття, немов я її десь бачив. 

Мабуть, через спроби згадати, чому її обличчя видається мені смутно знайомим, я занадто пильно дивився на неї. Зрозумівши це, відвів погляд і сказав бадьорим голосом:

— Що будеш пити? 

— Та я все пʼю, що даси те й буду, — пробурмотіла вона, озираючись навколо. — Тут гарно…

— Це заслуга Аліси, вона стиліст, — я озирнувся навколо. — Любить, щоб все було дуже вишукано. Навіть мені підбирає одяг, я сам цим не заморочуюсь. 

— О, мій чоловік теж постійно каже мені, що хотів би, щоб я йому підбирала, — Марина зітхнула. — Тільки йому ніколи не подобається те, що я обираю. Певно, в мене немає смаку.

— Мені здається, що Філ шикарно виглядає, — я підійшов до бару і дістав пляшку вина. — І ти дуже гарно виглядаєш, — сказав за мить, бо подумав, що то прозвучало якось двозначно. Чомусь поряд із нею я дуже заморочувався тим, що говорю, дивно, раніше зі мною такого не траплялося. 

Вона тихо засміялась, майже беззвучно… Обережно прикрила обличчя рукою і відвела погляд, ніби зробила щось дуже погане.

— Я ще ніби не пив, а мелю різні дурниці, — сказав я. — Не зважай, у мене буває. 

— Ну я звикла, що всі завжди хвалять Філа, — відповіла вона вже більш розслабленим голосом, ніж раніше. 

— Просто він виглядає більш впевненим, — сказав я. — А ти ніби соромишся чогось. Насправді ти дуже гарна. Вибач, але я ніби десь тебе бачив. Може, по телебаченню?  Здається, ти журналістка? 

— О, ні, — вона енергійно замотала головою. — Точніше, так, я журналістка, але я не веду якісь передачі чи щось таке, я пишу статті в журнал… І то такий журнал, який ти навряд читаєш, — вона знов усміхнулась. — Жіночий…

— У мене мама любить такі журнали, — я усміхнувся. — Прямо колекціонує їх. Треба буде вас познайомити, думаю, їй буде приємно побачити наяву справжню журналістку. А про що ти пишеш? 

— Ну, про різне… Про що скажуть, частіше за все це рерайт іноземних статей нашого ж журналу, також інколи мені щастить і я пишу щось про мистецтво, — вона усміхнулась. — Я дуже люблю мистецтво, колись хотіла стати художницею, але Філ каже, що це все дурня… — додала Марина тихіше, ніби Філ міг нас почути. — Ну, це правда, творчістю я навряд зможу щось заробити, — вона зітхнула. 

— Чому ні? — здивувався я.  — Популярні художники заробляють великі гроші. Просто потрібен вдалий піар, бо без нього про тебе ніхто не довідається. 

— Я в такому зовсім не розбираюсь, — вона опустила очі. — Та й не люблю виступати на людях, особистого бренду з мене точно не вийде… 

— Не обов’язково виступати, — я простягнув їй келих вина. — Можна, наприклад, вести блог у соцмережах, навіть не показуючи свого обличчя. Так навіть цікавіше. І ім’я придумати нове. Якщо для тебе, звісно, не принципово піаритися під власним. 

— Філу така ідея не сподобається, — вона взяла келих з моєї руки. — Він не дозволить… Скаже, що я його зганблю, чи щось таке.

— Так люди не знатимуть, що наша таємнича художниця — це його дружина, — загорівся я цією ідеєю. — То з чого б йому ганьбитися? 

— Люди ні, а він? Він скаже, що це ризиково, — з сумнівом відповіла Марина. — Він не любить ризикувати своєю репутацією, вона для нього, певно, важливіша за все… 

 — А ти не кажи йому, скажеш, коли вже прославишся, — запропонував я.  — Зробиш йому приємний сюрприз…