Глава 4. Ті, що не мають облич

Біжи!
Шість тягнув Єву за руку так сильно, що вона ледве встигала переставляти ноги.
Вузька вулиця різко пішла вниз.
Будинки з обох боків нависали над ними, майже торкаючись дахами один одного.
— Куди ми біжимо?!
— Подалі!
— Це не місце!
— Зате хороший напрямок!
Єва озирнулася.
Три Безликі все ще стояли на пагорбі.
Вони не бігли.
Навіть не поспішали.
Просто дивилися.
— Вони за нами не йдуть!
Шість навіть не обернувся.
— Це погано.
— Чому?!
— Бо коли Безликі не поспішають, значить, вони знають, куди ти біжиш.
Єва спіткнулася об камінь.
— Можеш хоч раз сказати щось хороше?!
Шість задумався.
— У тебе гарне волосся.
— НЕ ЗАРАЗ!
— Ти сама попросила!
Вони завернули за ріг.
Попереду була площа.
Ще кілька хвилин тому вона, мабуть, була заповнена мешканцями міста.
Тепер усі двері були зачинені.
Віконниці закриті.
Ліхтарі згасли.
Посеред площі стояв старий фонтан.
Замість води з нього повільно піднімався сріблястий туман.
— Сюди.
Шість підбіг до фонтану.
— Куди?
— Всередину.
Єва подивилася на нього.
— Ти пропонуєш мені залізти у фонтан?
— Так.
— У дивний фонтан із туманом?
— Так.
— У світі, де мене вже хотіла з'їсти темрява?
— Саме так.
Єва похитала головою.
— Ні.
Шість уже переліз через край.
— Тоді залишайся тут із Безликими.
Єва миттєво полізла за ним.
— Посунься.
— Я так і думав.
Усередині фонтан виявився порожнім.
Шість натиснув на один із каменів.
Клац.
Дно відсунулося.
Під ним були сходи.
Єва мовчки подивилася вниз.
— Знову сходи.
— Ти їх не любиш?
— У мене з ними сьогодні складні стосунки.
Вони спустилися.
Шість закрив прохід.
Стало темно.
— Нічого не бачу.
— Зачекай.
Шість плеснув у долоні.
На стінах загорілися маленькі сині вогники.
Єва озирнулася.
Вони стояли в довгому підземному тунелі.
На стінах були намальовані сотні символів.
Очі.
Двері.
Місяці.
Годинники.
І знову той самий знак:
☾ • ◉ • ☽
Єва підійшла ближче.
— Він скрізь.
— Що?
— Цей знак.
Шість подивився.
— А.
— Що означає «а»?
— Просто «а».
— Ти знаєш, що він означає?
— Можливо.
Єва схрестила руки.
— Шість.
— Що?
— Не починай.
— Я нічого не починав.
— Мій брат намалював цей знак ще в нашому світі.
Усі шість очей Шістьох відкрилися.
— Твій брат?
— Так.
— Той Дем'ян?
Єва насторожилася.
— Звідки ти знаєш його ім'я?
Шість закрив чотири очі.
— Ти мені сказала.
— Ні.
— Сказала.
— Коли?
— Раніше.
— Коли саме?
Шість задумався.
— Не пам'ятаю.
— Бо я не казала!
— Тоді це дивно.
— Дуже.
Шість почав швидше йти тунелем.
— Гей!
Єва наздогнала його.
— Звідки ти знаєш ім'я Дем'яна?
— Потім.
— Чому всі тут кажуть «потім»?!
— Бо зараз нас шукають Безликі.
— А потім?
— Якщо виживемо, вигадаю іншу причину.
— Шість!
Він раптом зупинився.
Єва мало не врізалася в нього.
— Що?
Шість підняв палець.
— Тихо.
Десь над ними почулися кроки.
Тук.
Пауза.
Тук.
Ще один.
Повільні.
Важкі.
Єва прошепотіла:
— Вони нас знайшли?
Шість приклав лапу до стіни.
— Ні.
— Фух.
— Вони просто перекривають усі виходи.
Єва закрила очі.
— Ти неймовірно вмієш заспокоювати.
— Дякую.
— Це знову не комплімент.
Раптом Перо в руці Єви засвітилося.
Шість різко повернувся.
— Сховай його!
— Куди?!
— Не знаю! Під одяг!
Єва засунула Перо в кишеню.
Світло все одно пробивалося крізь тканину.
— Воно не хоче ховатися.
— Чудово.
З іншого кінця тунелю почувся шурхіт.
Шість зблід.
— Назад.
Вони повернулися.
Звідти теж долинув звук.
Шкр-р-р…
Єва завмерла.
— Ми між ними?
— Схоже.
— Є план?
— Так.
— Який?
— Не потрапити до них.
Єва подивилася на нього.
— Це не план.
— Іншого немає.
Попереду в темряві з'явилася біла пляма.
Маска.
Потім друга.
Третя.
Безликі повільно вийшли на синє світло.
Вони були значно вищими, ніж здавалося здалеку.
Довгі чорні плащі торкалися підлоги.
Жодних ніг не було видно.
Лише руки.
Неприродно довгі пальці.
Перший Безликий нахилив голову.
На його масці було червоне око.
— Єво.
Вона здригнулася.
— Звідки ви всі знаєте моє ім'я?!
Другий Безликий заговорив.
На його масці було зелене око.
— Віддай Перо.
Єва стиснула кишеню.
— Ні.
Шість повільно повернув до неї голову.
— Це був дуже сміливий план.
— Дякую.
— Я хотів сказати дурний.
— Пізно.
Третій Безликий зробив крок уперед.
На його масці були обидва ока.
Червоне.
Зелене.
— Перо тобі не належить.
— А вам належить?
Тиша.
— Поверни його.
— Кому?
Безликі мовчали.
Єва відчула, що влучила в щось важливе.
— Едді?
Перший Безликий різко повернув голову.
Шість схопив Єву за руку.
— Не називай його ім'я.
— Чому?
— Тут імена мають значення.
Другий Безликий простягнув руку.
— Віддай Перо, і ми повернемо тебе додому.
Єва завмерла.
— Ви можете?
— Так.
Перед нею ніби відкрилася картинка.
Її кімната.
Ліжко.
Вікно.
Мама.
Дем'ян.
Єва зробила крок уперед.
— Єво, ні, — прошепотів Шість.
— Але вони можуть повернути мене.
— Можуть.
— Тоді чому…
— Бо вони не сказали, куди саме повернуть.
Єва зупинилася.
Безликий простягнув руку ще ближче.
— Додому.
Єва дивилася на нього.
— Скажи ім'я мого брата.
Шість здивовано глянув на неї.
Безликий не рухався.
— Скажи, — повторила Єва.
Тиша.
— Якщо ви знаєте мене, знаєте мій дім і можете мене повернути, скажіть ім'я мого брата.
Маска повільно нахилилася.
— Віддай Перо.
Єва відступила.
— Ні.
Безликий кинувся вперед.
Єва навіть не встигла злякатися.
Перо саме вилетіло з її кишені.
Зависло перед нею.
СПАЛАХ!
Червоне й зелене світло заповнили тунель.
Безликого відкинуло в стіну.
Його маска тріснула.
З-під неї не було видно обличчя.
Лише темрява.
Густа.
Жива.
Єва дивилася на Перо.
— Я цього не робила.
Шість теж дивився.
— Знаю.
— Воно саме.
— Знаю.
— Що це означає?
Шість повільно відкрив усі шість очей.
— Перо тебе прийняло.
— Перо не може когось приймати.
— У твоєму світі, можливо.
Двоє інших Безликих одночасно повернули маски до Єви.
Шість закричав:
— БІЖИ!
Вони помчали тунелем.
Позаду почувся дивний звук.
Ніби сотні голосів одночасно прошепотіли:
— Вона обрана…
Єва не хотіла знати, що це означає.
Поки що.
Вихід із тунелю привів їх просто під старий міст.
Єва вилізла першою.
— Все?
Шість висунув голову.
— Що «все»?
— Ми втекли?
— Від Безликих?
— Так.
Шість подивився навколо.
— На кілька хвилин.
— Прекрасно.
Раптом над містом пролунав другий удар.
ДОНННН…
Єва затулила вуха.
— Що тепер?!
Шість зблід.
— Другий дзвін.
— Я вже зрозуміла. Що він означає?
На вулицях почали відчинятися двері.
Одні.
Другі.
Десятки.
З будинків виходили істоти.
Деякі нагадували людей.
Деякі — тварин.
Деякі не нагадували нічого, що Єва бачила раніше.
Одна істота мала очі на долонях.
Інша несла свою голову під рукою.
Маленька пухнаста кулька з величезними зубами подивилася на Єву й облизнулася.
Єва відійшла ближче до Шістьох.
— Що відбувається?
— Полювання.
— Безликі вже полюють на мене.
— Тепер не тільки вони.
Єва подивилася на десятки істот.
— Чому?!
З площі почувся крик:
— ЗА ПЕРО ДАЮТЬ СПОГАД!
Місто ожило.
Десятки голів повернулися в бік Єви.
— Що означає «дають спогад»?
Шість схопив її.
— Поясню дорогою!
Вони знову побігли.
— Я ВЖЕ НЕНАВИДЖУ ЦЕ МІСТО!
— Воно до тебе теж не дуже добре ставиться!
— Дуже смішно!
— Я не жартую!
Вони завернули у вузький провулок і сховалися за старою кам'яною стіною.
Єва важко дихала.
— Тепер пояснюй.
Шість визирнув за ріг.
— У нашому світі спогади — це гроші.
— Як це?
— Їх можна забрати. Продати. Купити. Повернути.
— Це ж просто пам'ять.
Шість подивився на неї.
— А що може бути дорожчим?
Єва хотіла відповісти.
Не змогла.
Шість сів на землю.
— Дехто тут віддав би все, щоб згадати голос матері. Або власне ім'я. Або місце, звідки прийшов.
Єва подивилася на нього.
— А ти?
Шість відвернувся.
— Що я?
— Ти теж щось забув?
Він мовчав.
— Шість?
— Так.
— Що?
Він довго не відповідав.
Потім тихо сказав:
— Не знаю.
— Як можна не знати, що ти забув?
— Саме тому це страшно.
Єва сіла поруч.
Кілька секунд вони мовчали.
— Чому тебе звати Шість? — запитала вона.
Він спробував усміхнутися.
— Бо в мене шість очей.
— Це я вже зрозуміла.
— Тоді навіщо питаєш?
— Бо це не вся правда.
Шість подивився на неї.
Чотири додаткові ока повільно відкрилися.
— Коли я сюди потрапив…
Він замовк.
— Що?
— У мене було тільки два.
Єва перестала усміхатися.
— А звідки взялися інші?
— Не пам'ятаю.
Він закрив очі.
— Саме це я хочу повернути.
Десь неподалік пролунав крик.
— Вони близько, — сказав Шість.
Вони підвелися.
Єва сперлася рукою об стару стіну.
І раптом відчула під пальцями дерево.
— Що це?
У камені було замуроване старе вікно.
Дуже старе.
На його рамі хтось вирізав символ:
☾ • ◉ • ☽
— Знову.
Єва провела пальцями нижче.
Там були слова.
Пил приховував частину напису.
Вона витерла його рукавом.
І прочитала:
КОЛИ ДИТИНА ПРИНЕСЕ ПЕРО,
МІЖ ДВОМА СВІТАМИ ВІДЧИНЯТЬСЯ ДВЕРІ.
Єва перечитала ще раз.
— Шість…
Він підійшов.
Побачив напис.
І зблід.
— Це про мене? — запитала Єва.
Шість мовчав.
— Я дитина.
Мовчання.
— У мене Перо.
Шість опустив голову.
— Я дуже сподівався, що ні.
Єва стиснула Перо.
— Нам треба знайти Едді.
— Ні.
— Чому?
— Спочатку треба знайти Хранителя.
— Якого ще Хранителя?
Шість подивився на годинникову вежу.
Її стрілки продовжували рухатися назад.
— Хранителя Хвилин.
— І що він зробить?
— Якщо пощастить…
Шість ковтнув.
— Скаже, скільки тобі залишилося.
— До чого?
Шість не відповів.
У реальному світі Дем'ян сидів за столом.
Перед ним лежав чистий аркуш.
Він узяв чорний олівець.
Намалював місяць.
Посередині провів тріщину.
Потім — високу годинникову вежу.
Будинки.
Міст.
Маленьку постать Єви.
Поруч намалював Шістьох.
Усі шість очей.
Потім Дем'ян узяв червоний олівець.
Намалював одне око.
Зелений.
Друге.
Навколо очей з'явилася дивна голова.
Крила.
Лапи.
Едді.
Двері кімнати відчинилися.
— Дем'яне, вже пізно, — сказала мама. — Треба спати.
Хлопчик не відреагував.
Він дивився тільки на малюнок.
— Дем'яне?
Мама підійшла ближче.
Хлопчик торкнувся пальцем намальованого Едді.
І тихо сказав:
— Він іде.
Мама нахмурилася.
— Хто?
Дем'ян не відповів.
На малюнку за спиною Едді з'явилася чорна пляма.
Дем'ян її не малював.
Вона повільно розповзалася по паперу.
А в самому її центрі…
відкрилося одне чорне око.