Глава 3. Кімната, якої немає

Сходи не закінчувалися.
Єва бігла вгору, тримаючи чорне Перо в кулаці.
Позаду ще долинали дивні звуки.
Гуркіт.
Шкрябання.
І десь далеко — голос Едді.
А може, їй лише здавалося, що це він.
— Едді! — крикнула Єва.
Ніхто не відповів.
Вона зупинилася на секунду й прислухалася.
Тиша.
— Тільки не кажи, що ти там помер…
Єва сама злякалася власних слів.
— Ні. Не помер. Ти занадто противний, щоб так просто померти.
Вона побігла далі.
Сходинка.
Ще одна.
Десять.
Двадцять.
П'ятдесят.
Єва вже збилася з рахунку.
— Це взагалі будинок на один поверх! — обурено крикнула вона. — Звідки тут стільки сходів?!
Тиша.
— Чудово. Тепер я ще й розмовляю зі сходами.
Раптом Перо в її руці стало теплим.
Єва зупинилася.
— Що?
Воно ледь помітно засвітилося.
Спочатку зеленим.
Потім червоним.
— Ти теж дивне.
Світло згасло.
— Добре. Мовчи.
Єва зробила ще кілька кроків.
І нарешті побачила кінець сходів.
Нагорі був маленький майданчик.
А на ньому стояли п'ять дверей.
Єва повільно піднялася.
— Звичайно.
Вона оглянула їх.
Усі двері були різними.
Перші — червоні.
На них був намальований великий усміхнений рот.
Другі — дерев'яні.
Посередині — чорний відбиток руки.
Треті були майже білі.
На них намальоване закрите око.
Четверті — абсолютно чорні.
На них було лише порожнє коло.
А п'яті…
Єва підійшла ближче.
Вони здавалися найзвичайнішими.
Старе дерево.
Подряпана ручка.
Жодних страшних малюнків.
Лише дві маленькі крапки.
Одна червона.
Друга зелена.
Єва подивилася на Перо.
— Едді?
Перо стало теплим.
— Значить, сюди.
Вона простягнула руку до ручки.
І зупинилася.
Згадала слова Едді:
«Якщо в темряві тебе кличе той, кого ти любиш, спочатку переконайся, що це справді він».
— А якщо двері теж брешуть?
Тиша.
Єва подивилася на решту.
— Добре. Перевіримо.
Вона підійшла до перших дверей.
Тихо постукала.
Тук-тук.
За дверима щось засміялося.
Єва одразу відійшла.
— Ні.
Другі.
Вона навіть не встигла торкнутися ручки, як чорний відбиток руки ворухнув пальцями.
— Теж ні.
Треті.
Намальоване око повільно розплющилося.
Єва відступила.
— Навіть не думай.
Четверті.
Тиша.
— А ти?
Порожнє коло на дверях почало збільшуватися.
Єва відійшла.
— Зрозуміло.
Залишилися п'яті.
Червона крапка.
Зелена.
Єва піднесла Перо.
Воно спалахнуло.
Клац.
Замок відкрився сам.
— Ну добре…
Єва повільно потягнула двері.
І завмерла.
За ними не було кімнати.
Не було коридору.
Не було сходів.
Там був…
цілий світ.
Єва стояла на краю високого кам'яного мосту.
Внизу розкинулося величезне місто.
Будинки були кривими й вузькими, наче хтось будував їх із заплющеними очима.
Деякі нахилялися один до одного.
Інші стояли догори дахами.
Один будинок взагалі висів у повітрі.
— Ого…
Над вулицями плавали ліхтарі.
Без мотузок.
Без стовпів.
Просто висіли в повітрі.
Далеко внизу текла срібляста річка.
А в самому центрі міста височіла величезна годинникова вежа.
Єва примружилася.
Стрілки годинника рухалися.
Але…
назад.
— Ні.
Вона придивилася.
Секундна стрілка справді йшла у зворотному напрямку.
— Тут навіть годинник ненормальний.
— Він нормальний.
Єва підскочила.
— А-А-А!
На кам'яних перилах поруч сиділа маленька сіра істота.
— Ти хто?!
— Тихіше.
— ТИ ЩО ТУТ РОБИШ?!
— Я сказав тихіше.
— НЕ ПІДКРАДАЙСЯ ДО ЛЮДЕЙ!
Істота здивовано подивилася на неї.
У неї було два великих ока.
— Я тут сидів до того, як ти прийшла.
Єва відкрила рот.
Закрила.
— Добре.
Вона перевела подих.
— Тоді чому ти нічого не сказав?
— Я дивився.
— На що?
— На тебе.
— Це ще гірше.
Істота зістрибнула з перил.
Зростом вона була Єві приблизно до коліна.
Сіра шкіра.
Довгі вуха.
Маленькі лапи.
Дивний хвіст.
— Ти людина, — сказала істота.
— А ти спостережливий.
— Людей тут давно не було.
Єва насторожилася.
— Давно — це скільки?
Істота задумалася.
— Можливо, сто років.
Єва зблідла.
— ЩО?!
— Або вчора.
— Що?!
— Тут складно з часом.
Єва подивилася на годинникову вежу.
— Уже помітила.
— Як тебе звати?
Єва згадала правило Едді.
Вона примружилася.
— А тебе?
Істота посміхнулася.
— Шість.
— Що?
— Моє ім'я. Шість.
— Тебе звати… Шість?
— Так.
— Чому?
Істота моргнула.
Єва завмерла.
Під першою парою очей відкрилася друга.
Потім ще одна.
Тепер на неї дивилися шість очей.
Єва мовчки порахувала.
Один.
Два.
Три.
Чотири.
П'ять.
Шість.
— А-а-а.
Шість знову залишив відкритими лише два.
— Люди зазвичай реагують голосніше.
— Я сьогодні вже бачила страшніше.
Він образився.
— Це було грубо.
— Вибач.
— Що ти бачила?
Єва згадала Едді.
— Одного…
Вона задумалася.
— Кота.
— Кота?
— Ну…
— Великого?
— Приблизно.
— З хвостом?
Єва задумалася.
— Не пам'ятаю.
— Тоді який це кіт?
— Дуже дивний.
Шість підозріло подивився на неї.
— Якого кольору очі?
Єва замовкла.
— Одне червоне.
Шість перестав усміхатися.
— Друге зелене.
Усі шість його очей одночасно розплющилися.
— Едді.
— Ти його знаєш!
— Ні.
— Ти щойно назвав його ім'я!
— Випадково.
— Як можна випадково назвати чиєсь ім'я?
— Дуже легко.
— Шість.
— Що?
— Ти дуже погано брешеш.
— Дякую.
— Це не комплімент!
Шість підійшов ближче.
— Де він?
Єва опустила погляд.
— Не знаю.
— Як це?
— Там була темрява.
Шість завмер.
— Яка темрява?
— Просто темрява.
— Темрява не буває «просто».
Єва розповіла про будинок.
Про голос Дем'яна.
Про мамин голос.
Про білу усмішку.
Про те, як Едді наказав їй бігти.
Шість слухав мовчки.
— А потім?
Єва показала Перо.
— Це впало біля мене.
Шість відскочив так різко, що мало не впав із мосту.
— СХОВАЙ!
— Що?!
— Сховай його!
Єва швидко притиснула Перо до грудей.
— Чому?
Шість озирнувся.
— Ти не розумієш, що тримаєш.
— Перо.
— Це не просто Перо.
— Всі тут так говорять?
— Хто ще тобі це сказав?
— Ніхто.
Шість наблизився.
— Воно його?
— Едді?
— Так.
— Думаю.
— Ти думаєш?!
— Воно випало з його крила!
Шість закрив руками обличчя.
— Все дуже погано.
— Чому?
— Бо Перо Едді ніколи не повинно залишати Едді.
Єва подивилася на нього.
— А якщо залишило?
Шість повільно опустив руки.
— Значить, або він віддав його сам…
Пауза.
— Або Едді більше немає.
Єва стиснула Перо.
— Він живий.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю.
Шість дивився на неї кілька секунд.
— Люди дивні.
— А ти шестикокий.
— Шестиокий.
— Я так і сказала.
— Ні.
— Неважливо.
Раптом над містом щось загуркотіло.
ДОНННН…
Звук був настільки сильним, що міст задрижав.
Єва затулила вуха.
— Що це?!
Шість не відповів.
Він дивився на годинникову вежу.
На вулицях унизу всі зупинилися.
Абсолютно всі.
Дивні істоти.
Продавці.
Перехожі.
Навіть ліхтарі перестали рухатися.
Місто завмерло.
— Шість?
Він схопив Єву за руку.
— Треба йти.
— Куди?
— Будь-куди.
— Чому?
— Це був перший удар.
— І що?
Шість потягнув її з мосту.
— Один удар означає, що у світі з'явився чужинець.
Єва зупинилася.
— Я?
Шість повернувся.
— А ти бачиш тут ще одну людину?
— Може, є.
— Немає.
— Звідки ти знаєш?
— Бо тоді дзвін пролунав би раніше.
Єва відчула неприємний холод.
— Хто мене шукає?
Шість подивився на пагорб за містом.
— Вони.
Єва повернула голову.
На вершині пагорба стояли три високі постаті.
Чорні плащі.
Білі маски.
На першій масці було намальоване червоне око.
На другій — зелене.
На третій —
обидва.
Єва відчула, як Перо в її руці почало нагріватися.
— Хто це?
Шість прошепотів:
— Безликі.
Одна з постатей повільно підняла руку.
І показала прямо на Єву.
У ту ж секунду Перо спалахнуло.
Червоним.
Зеленим.
Єва скрикнула й мало не випустила його.
— Вони побачили Перо! — крикнув Шість.
— І що?!
— БІЖИ!
Вони кинулися вниз вузькою вулицею.
Позаду почулися кроки.
Не швидкі.
Навпаки.
Повільні.
Спокійні.
Наче Безликі знали:
Єва все одно нікуди не втече.
Далеко за містом здіймалися чорні гори.
За ними щось ворухнулося.
Спочатку Єва подумала, що це хмара.
Але хмара не могла бути настільки великою.
І не могла…
моргнути.
У темряві за горами повільно розплющилося величезне чорне око.
Єва цього не бачила.
Шість теж.
Але Перо в її руці відчуло.
Воно здригнулося.
І десь дуже далеко голос, старіший за саме місто, прошепотів:
— Вона прийшла…
Пауза.
Чорне око повернулося в бік міста.
— І принесла Перо.