Глава 1. Двері, яких не було

Кажуть, коли людина засинає, вона просто бачить сни.
Дивні. Веселі. Іноді страшні.
А вранці прокидається, розплющує очі — і майже все 
забуває.
Але це неправда.
Є сни, з яких можна повернутися. А є місця, які самі 
вирішують, чи відпустити тебе назад.
Єва про це ще не знала.
У реальному світі вона була звичайною дівчинкою: ходила до 
школи, бігала з подругами, могла сперечатися через дрібниці, 
іноді робила вигляд, що не чує маму, зате завжди першою 
помічала, коли комусь поруч було сумно. Вона могла бути 
вредною, смішною, впертою — і водночас мала добре серце.
Особливо коли справа стосувалася її молодшого брата 
Дем'яна.
Дем'ян говорив мало. Іноді світ навколо був для нього надто 
гучним, надто швидким, надто незрозумілим. Єва давно 
навчилася не вимагати від нього того, чого він не хотів. Вони 
могли сидіти поруч мовчки, і це теж було розмовою.
Того вечора Дем'ян малював.
- Що це? — Єва нахилилася над аркушем.
На папері були дві криві дуги, чорне коло посередині й дві 
крапки.
Одна червона.
Друга зелена.
- Очі? — запитала Єва.
Дем'ян не відповів.
Мама покликала з кухні:

Єво, спати!
- Уже йду!
Вона повернулася до брата.
- Завтра домалюєш.
Дем'ян раптом схопив її за рукав.
Єва здивувалася.
Він рідко так робив.
Хлопчик подивився їй прямо в очі й тихо сказав:
- Не двері.
- Що?
Він показав на малюнок.
- Не двері.
Єва усміхнулася.
- Добре. Ніяких дверей.
Вона не знала, що це була перша пересторога.
За годину Єва лежала у своєму ліжку. За вікном ішов дощ. 
Краплі тихо стукали по склу.
Тук.
Тук.
Тук.
Єва заплющила очі.
Десь далеко — а можливо, зовсім поруч — серед чорних 
дерев стояла істота.
Не людина.
Не звір.
Не птах.
Голова нагадувала котячу, але надто дивну, щоб назвати її 
котом. Руки були схожі на сильні лапи з кігтями. За спиною складалися темні крила. Одне око світилося червоним. Друге — 
зеленим.
Істота раптом підняла голову.
Наче почула, як у іншому світі дівчинка заснула.
- Нарешті, — прошепотіла вона.
У кімнаті Єви електронний годинник показував 00:00.
Цифри блимнули.
І зупинилися.
Єва розплющила очі.
Але це вже була не її кімната.

Перше, що Єва відчула, — холод.
Вона лежала на чорній траві.
Не темно-зеленій. Не мокрій від ночі. Саме чорній, ніби хтось 
вирізав її з нічного неба й посадив у землю.
Єва різко сіла.
- Мамо?
Тиша.
Перед нею стояв ліс.

Дерева були надзвичайно високими, а їхні стовбури 
вигиналися так, наче намагалися щось почути під землею.
Єва озирнулася.
- Дем'ян?
Ніхто не відповів.
Над деревами висів місяць.
Величезний.
І розколотий навпіл чорною тріщиною.
Єва підвелася.
- Це сон.
Вона ущипнула себе.
- Ай!
Подумала.
- Дуже дурний спосіб перевірки.
Десь попереду:
Тук.
Єва завмерла.
Тук.
Тук.
Звук був схожий на стукіт у двері.
Тільки дверей у лісі не було.
- Є-є-є-во...
Вона відчула, як волосся на руках стало дибки.
- Хто тут?
Між деревами спалахнуло червоне світло.
Єва зробила крок назад.
Поруч із червоним спалахнуло зелене.
Два ока.

Ні.
Очі рушили до неї.
Єва побігла.
Гілки хапали її за одяг. Коріння виростало просто перед 
ногами. Позаду чулося важке дихання.
- Не йди туди! — крикнув хрипкий голос.
- Ага! Зараз!
Єва побігла ще швидше.
Попереду з туману виріс маленький кривий будинок.
У ньому горіло одне вікно.
Єва смикнула двері.
Зачинено.
Позаду тріснула гілка.
- Відкрийся!
Двері відчинилися самі.
Єва влетіла всередину й зачинила їх.
Тиша.
Вона притулилася спиною до дерева дверей.
- Все.
Темрява в кімнаті ворухнулася.
- Ні, — сказав голос. — Не все.
Єва повільно повернула голову.
У кутку спалахнуло зелене око.
Потім червоне.
В темряві з'явилася широка усмішка.
- Привіт, Єво.
Єва притиснулася до дверей.

- Хто ти?

Істота вийшла на світло.
Голова справді нагадувала котячу, але морда була довшою. 
За спиною — складені темні крила. Руки закінчувалися лапами, 
а ноги були дивно легкими й тонкими, наче створеними для 
стрибка або польоту.
- Тут це не найважливіше питання, — відповіла істота.
- А яке?
Вона нахилила голову.
- Звідки я знаю твоє ім'я.
Єва проковтнула слину.
На внутрішньому боці дверей вона побачила знак:
☾ • ◉ • ☽
Той самий, який малював Дем'ян.