=21=

Дем'ян заштовхав мене в автомобіль.

Таким розлюченим я ще ніколи його не бачила. Здавалося, він готовий мене придушити. Тільки те, що я тримала Бодю на руках, трохи гальмувало тваринні пориви чоловіка.

–– Куди ми їдемо? –– тихо запитала я.

–– Рот закрий, –– жорстко відповів Байсаров.

–– Дем'ян...

–– Замовкни, сказав же!

Зараз було марно хоч про щось його питати.

Дорога пройшла в напруженій тиші. Я абсолютно не уявляла, куди саме ми їдемо. Машина виїхала за місто, за вікном миготіли розкішні приватні особняки. Можна було вирішити, ми прямуємо до будинку Байсарова, але ні, він був в іншій стороні.

Тоді куди?

–– Без фокусів, –– холодно кинув Дем'ян, коли його авто припаркувалося біля височенного паркану. –– Зрозуміла? Я закрию тебе тут. На замок. Навіть не думай провертати свої чортові трюки знову. Знайду –– гірше буде.

Я кивнула.

–– Скоро повернуся, а ти... не нудьгуй.

Його очі зараз були холодніші за лід. У них плескалася лють. Здається, тільки те, що я тримала на руках Бодю, стримувало пориви Байсарова, інакше б чоловік просто розмазав мене прямо тут, на місці.

Він вийшов та зачинив дверцята. Попрямував до воріт.

Я озирнулася. Взагалі, тут всюди було дуже багато машин. Але на допомогу покликати нікого. Авто вже порожні. Звучала весела музика. Напевно, у власників особняка свято. Вдалині маячили фігури охоронців, однак звертатися до таких типів марно. Вони одразу ж усе розкажуть Байсарову. Може, це будинок одного з його родичів? Мабуть, так і є. Інакше б він не поспішав сюди, не став би заїжджати в гості.

Відчай накотився на мене з новою силою.

Що ж робити? Тепер Дем'ян точно відбере в мене сина. Віддасть його під опіку якоїсь няньки. І все. Нічого не поміняти.

Бодя прокинувся. Відчув мій стан. І заплакав.

Кошмар. Я повинна його терміново заспокоїти.

–– Тихіше, мій рідний, усе добре, –– почала гойдати малюка на руках. –– Тихіше, будь ласка, тихіше. Я поруч. Твоя мама тут. Ніколи тебе не залишить.

Я погодувала його, і синочок заспокоївся. Засинати не хотів, але плакати перестав.

Так, я не маю права на слабкість. Заради сина треба бути сильною.

А може, мені ризикнути й укласти договір з Алісою? Сестра Дем'яна мріяла позбутися мене. Бодя завадить їй отримати спадок.

Ні. Не можна. Я зовсім не довіряла цій стерві. Від неї можна чекати чого завгодно. На її ідеї точно не варто погоджуватися.

Тоді Борис? Ідея шпигувати за Дем'яном уже не здавалася поганою. Але я все одно погано це все собі уявляла. Та й бридко це. Шпигувати навіть за таким цинічним покидьком як Байсаров.

Я повинна знайти спосіб втечі. Безпечний. І такий, який не потребує чужої допомоги. Раз у мене вже вийшло. Значить, і тепер є шанс.

Байсаров повернувся. Відчинив дверцята.

–– Куди ти так поспішаєш? –– почувся незнайомий чоловічий голос. –– Учора казав, будеш на моєму весіллі гуляти до ранку.

Отже, ось яке тут свято. Весілля.

–– Багато що змінилося, –– відповів Байсаров.

–– За ніч?

Судячи з голосу, його співрозмовник підійшов ближче. Я повернулася і побачила масивну фігуру.

–– Не важливо, –– відрізав Байсаров. –– Рустам, мені вже час.

Бодя знову заплакав. Малюк знову відчув моє хвилювання.

І приятель Байсарова заглянув у салон авто. Він і справді міг бути братом Дем'яна. Такий самий смаглявий, потужний, м'язистий. Якби не очі... чорні, що пропалюють наскрізь. Погляд важкий, як і в Байсарова. Але сам колір очей зовсім інший.

–– Що відбувається? –– запитав чоловік.

Рустам. Так його звали. І цей Рустам явно був у шоці від тієї картини, яка йому відкрилася. Найменше він чекав побачити в авто Байсарова жінку з дитиною.

( про Рустама є дві окремі книги "Таємний син для мільярдера"(БЕЗКОШТОВНО) та Випадковий син для мільярдера)

–– Це хто? –– насупився він.

–– Забудь, –– відмахнувся Байсаров.

–– Вона тут явно не з власної волі, –– похитав головою його приятель. –– Ти що таке витворяєш? Викрав жінку з дитиною? Що за справи, Біс?

Ясно. Один із його дружків-бандитів, раз знає кличку. Хоча виглядає пристойно. Але це оманливе враження. Я вже розуміла.

–– Це мій син, тож ніякого викрадення немає, –– відчеканив Дем'ян.

–– Твій чи ні, але з усього видно, дівчина проти.

–– Ми розберемося, Рустаме.

Байсаров розташувався за кермом.

–– Ні, Дем'яне, так справа не піде.

–– Слухай, це особисте, –– усміхнувся. –– Сьогодні я на твоєму весіллі гуляв, а завтра ти на нашому весіллі погуляєш. Не будемо псувати вечір сварками.

Що? Знову ці божевільні ідеї про весілля? Після всього?!

Машина рушила з місця, а я ніяк не могла отямитися.

–– Що тебе так дивує? –– хмикнув Байсаров.

–– Про яке весілля може йти мова?

–– Про нашу, зрозуміло. Я маю намір визнати свого сина. Богдан буде моїм спадкоємцем.

–– Дем'яне, це безумство...

–– Так, твої втечі мене добряче дістали. Але думаю, ми з цим розберемося. Іншого шляху немає. Я тебе не відпущу. І пацана теж. Звикай. Що швидше ти приймеш мої правила, то простіше буде.

–– Ні, нічого не вийде.

–– Чого тобі не вистачає? –– різко запитав він.

–– Люди мають одружуватися через кохання. І сім'ю теж будують, коли між людьми є почуття, а в нас...

–– До біса у нас почуттів. Хіба ні?

–– Дем'яне, –– зітхнула. –– Ти справді не розумієш? Усе почалося з твоєї зради. Я застала тебе за зрадою.

–– Не було ніякої зради.

–– Ясно. Та дівчина випадково опинилася з тобою в ліжку? Просто йшла і раптом впала туди?

Він з'їхав на узбіччя і пригальмував. Повернувся до мене, щоб дивитися просто в очі.

–– Я був у такому стані, що майже нічого не пам'ятаю. Там і десяток дівок могли за мною слідом ув'язатися. Я був просто несамовитий.