=20=

Я кинулася в дитячу, не розбираючи дороги. Кров так сильно стукала по скронях, що я ледь могла розрізнити слова няні.

Не можна було залишати малюка одного! Не можна! Я як відчувала, як знала... ніколи не довіряла няням, і не дарма! Мені не варто було погоджуватися на ці безглузді пропозиції Байсарова, не варто було залишати Бодю незрозуміло з ким. Так, жінка справила на мене гарне враження та рекомендації в неї ідеальні, але це нічого не означало.

–– Малюк, Бодя, мій рідний, –– зашепотіла я, побачивши мого крихітку, відразу ж почала його обережно оглядати.

Синочок побачив мене і усміхнувся, простягнув ручки вперед, розчепіривши пальчики. Я ледь видихнула, продовжуючи озиратися його, ніяк не могла усвідомити, у чому саме проблема, чому няня так сильно розхвилювалася і ледь не плакала.

А потім до мене дійшло.

–– Плями, –– пробурмотіла жінка. –– Не розумію, звідки вони взялися. Температури немає, я щойно поміряла. Малюк не плакав, але...

Дрібні червоні плями вкривали ніжну шкіру Боді. Я провела по них пальцем, ледь торкаючись. Личко чисте. А ось тільце малюка все в мітках.

Вітрянка? Краснуха? Ми ж від усього робили щеплення. Алергія? Мій малюк був здоровий, не пам'ятаю, щоб у нього хоч раз виникала подібна реакція.

Мій погляд упав на піжаму. І тут я все зрозуміла.

–– Потрібно до лікаря! –– похмуро кинув Байсаров. –– У лікарню. Зараз же.

Я хотіла заперечити, але вчасно закусила нижню губу, щоб не видати справжню реакцію.

–– Так, –– прошепотіла я, трохи забарившись. –– Потрібно в лікарню. Терміново.

–– Пане Байсаров, я не знаю...

–– Мовчати! –– жорстко обірвав Дем'ян.

І мені стало шкода няню, але я зрозуміла, що іншого шансу може й не випаде. У лікарні ж багато людей. Є шанс загубитися серед них і втекти. Тільки потрібно влучити правильний момент і діяти швидко. Блискавично! До того, як малюка почне оглядати лікар, адже тоді все стане ясно. Та й няня могла б зрозуміти, просто занадто сильно розхвилювалася. Ось і втратила можливість.

Ніякої хвороби не було. Це просто піжамка злиняла. Але вигляд плям настільки спантеличив жінку, що вона про таке навіть не подумала. Напевно, лише варто було їй помітити яскраві відмітини, перед очима одразу виникла реакція Байсарова. Дем'ян лякав набагато сильніше за ймовірну хворобу. За сина він би на шматки порвав.

Звісно, з мого боку було не надто красиво використовувати це непорозуміння. Але який ще вихід залишався? Жити в тераріумі я не збиралася. Потрібно бігти, і раз випав шанс, нерозумно його упустити.

–– Дай подивитися, –– хрипко вимовив Дем'ян. –– Що там за плями? Що це взагалі може бути?

–– Ми тільки час втрачаємо, –– відповіла я і підхопила малюка на руки. –– Поїхали в лікарню.

Я вперше бачила Байсарова настільки стривоженим. А ще він напрочуд легко погодився і поступився. Я навіть відчула укол совісті.

Дем'ян переживав за сина, а я... брехала йому? Ну не зовсім. Просто не сказала всієї правди щодо того, що з Богданом все нормально.

Дорога пройшла в тиші. Байсаров був на взводі. Він раз у раз поглядав на малюка, скреготів зубами та міцніше стискав кермо. Щойно приїхали в клініку, чоловік особисто кинувся домовлятися щодо всього. Медсестра відвела мене в палату.

–– Розташовуйтеся, лікар скоро підійде.

Було видно, що всі навколо налякані. Один лише вигляд Байсарова діяв на людей пригнічувально.

Двері зачинилися, і я залишилася наодинці з малюком. Тепер варто було поспішити. Щойно лікар огляне дитину, все стане зрозуміло, у мене вже не буде жодного шансу звідси втекти.

Я озирнулася на всі боки і міцніше притиснула Бодю до грудей. Малюк задрімав, уві сні він щасливо посміхався, і в мене защеміло серце. Суперечливі почуття роздирали душу на частини, але міркувати було особливо ніколи, тому я штовхнула двері. Навіть не уявляла, що опиниться по той бік. Просто оглядова? Підсобне приміщення?

Мені пощастило. Там виявився ще один кабінет.

Я швидко зайшла всередину і присунула до дверей стіл. Навряд чи це сильно б допомогло, але може хоч трохи затримає можливих переслідувачів.

Суміжний кабінет був порожній, тому я накинула на себе халат лікарки, одягла медичну маску і застигла на місці, не уявляючи, як сховати малюка.

Так, мій синочок дрімав, але з дитиною на руках мене тут явно запам'ятають. А може я взагалі зіткнуся в коридорі з Дем'яном або з його охоронцями.

Ідея прийшла спонтанно, і вже за хвилину я рушила з кабінету з візком. Дитину сховала на нижній полиці, так, щоб ніхто не побачив. Залишалося сподіватися, що малюк не прокинеться.

Я спокійно пройшла коридором. Але серце дало перебій, коли поруч опинився Дем'ян. Я тут же відвела погляд убік. Мене пробив крижаний піт.

–– Ні, мені ніколи! –– рявкнув чоловік. –– Нікуди не приїду. Сказав же –– зайнятий. Якого біса тобі неясно?!

Пауза.

–– У мене син у лікарні. Дебіл! Плювати я хотів на ці контракти. Завтра. Зрозуміло? Завтра розберуся. Усе, пішов ти...

Подальші лайки змусили здригнутися.

Байсаров хвилювався. Переживав за нашого сина. А я намагалася знову втекти від нього. Так, може це не найкраща ідея, але я зовсім не хотіла, щоб мій Бодя ріс у цьому клубку змій. Досить із нас пригод.

Я покинула лікарню і кинула візок на вулиці. При мені було трохи грошей, тож я сіла в автобус і поїхала, не особливо замислюючись про дорогу. Поки що було важко вибудувати план подальших дій.

Без документів. З маленькою дитиною.

Та мене за лічені секунди виявлять!

Я мало не стогнала від відчаю. Потрібно було терміново хоч що-небудь придумати. Борис залишав телефон, але зв'язуватися з цим типом мені зовсім не хотілося. Адже він мріяв, щоб я стала шпигувати проти Дем'яна. Тільки цього не вистачало.

Як же бути? У голові жодної думки. Я поняття не мала, що робити далі. Завдяки щасливому випадку мені вдалося вислизнути, але як діяти далі я поки погано уявляла.