Розділ 11

– Оце справи…

Широко розплющивши очі, Маша зробила великий ковток лате з чашки. Уранці в суботу ми сиділи за столиком літньої тераси однієї з улюблених кав'ярень і обмінювалися новинами. Тобто як обмінювалися? Почали, а потім, коли мова зайшла про Макарова, то Маша тільки слухала.

– Бувають же такі збіги й такі мудаки.

– Як думаєш, він і справді зробить так, щоб мене звільнили? – уся внутрішньо стиснувшись, запитала я.

Затамувала подих в очікуванні Машиної відповіді так, наче ось саме зараз вирішувалася моя доля.

– Якщо він так вчинить, то вже точно не доб'ється жодних контактів із Дем'яном, – Маша знизала плечима. – А хоче Макаров саме цього.

– Очистити своє сумління він хоче.

– Може, й так. А може, й ні. Ймовірність другого низька, але не дорівнює нулю. Але перевірити це ти не дозволила, – Маша знизала плечима.

– А що мала була? От просто стрибнути в його страшенно дорогу тачку, поїхати в рестик і там сидіти, слухати, чого він хоче, записувати, а потім виконувати? – я зрозуміла, що підвищила голос, що зірвалася на Маші, яка ні в чому не винна, і замружилася.

– Вибач, – вичавила після паузи.

– Нічого, – відмахнулася подруга. – Це справжня жесть. Але, Ксю, ти ж не можеш не розуміти, що уникати розмови просто не вийде?

– Може, він просто втомиться намагатися? – пискнула я. – Ну, поставить подумки галочку, що такий молодець, все, що міг, зробив – і відчепиться?

– Ймовірність низька, але не дорівнює нулю. Як, наприклад, те, що ось зараз он там приземлиться летюча тарілка й із неї вийдуть зелені чоловічки, – сказала Маша.

– Думаєш… Мені варто поговорити з ним?

– Однозначно. А от уже потім за ситуацією. Виходячи з того, що він запропонує й чого ти сама хочеш.

– Я? Я хочу, щоб він зник із мого життя. І тим паче ніколи не з'явився в житті Дем'яна, – випалила я.

Відпила свого лате, але смаку напою не відчула. Тільки гіркоту, яка щоразу з'являлася в роті від усього, що пов'язане з Макаровим.

– Із реалістичного, Ксю. І не думай, що я тебе не розумію. Коли мій Михасик заліз на свою Асю, я теж усе, чого хотіла – це більше ніколи в житті його не бачити. Але треба було думати про Таню. Зокрема, за що її ростити.

– Мені від нього нічого не треба!

– Справа твоя, – Маша знизала плечима.

Я відкрила рота, щоб сказати дуже й дуже багато всього. Нагадати, наприклад, про ті п'ятсот доларів на аборт і взагалі… Але все це відразу ж вилетіло в мене з голови, адже я побачила, як слідом за хостес на літню терасу заходять Захар і ця його Кароліна.

Наші погляди з Макаровим зустрілися. І на його обличчі одна за одною змінилися емоції. Здивування, розгубленість, злість…

Маша простежила за моїм поглядом, повернула голову.

– Ні, ну треба ж, а? Зіпсувати такий гарний ранок, – сказала, знову повернувшись до мене.

– Нічого не зіпсовано, – відмахнулася я. – Мені начхати, що він тут.

Подруга недовірливо вигнула брову, але промовчала. А я… А я крадькома розглядала Кароліну. У житті вона не така яскрава, як у соціальних мережах, але все одно… Мініатюрна, на пів голови нижча за мене, з довгим шовковистим каштановим волоссям, бездоганною шкірою, делікатно підколотими губами й так само делікатно підправленим носом. На вигляд проста сукня, але коштувала явно стільки, скільки третина мого гардероба на сезон, підкреслювала її струнку фігуру, яка була результатом багатогодинних тренувань у спортзалі, які вона викладала у свої соціальні мережі.

Та-ак, я підглядала з фейка, каюся.

А ще вона в нас співачка, блогерка, хілсу навчається… Мабуть, влаштовує Захарові запальні шоу вечорами!

– Хочеш, давай підемо, – запропонувала Маша.

– У мене ще половина торта, у тебе теж. З якого дива?

– Ксю…

– Маш, я дуже-дуже довго збирала своє життя з уламків через нього. І більше зруйнувати його не дозволю. Навіть у дрібницях. І взагалі, давай змінимо тему. Розкажи, як Таня? Потихеньку освоюється в садочку?

– Дуже потихеньку, – закотила очі подруга. – Істерики щоранку. І мама ще мізки виїдає, мовляв, півтора року – це надто рано для садочка. А мені працювати треба! І так через декрет розгубила клієнтську базу й навички… Ні, ти не подумай, що я там шкодую про Таню чи ще щось. Але факт залишається фактом. Михасик просив дитинку, я йому її народила, він через пів року заліз на Асю, тому що зі стосунків зникла легкість, я засмикана й не приділяю йому часу, потім звалив у захід, відкуповуючись аліментами й «спілкуванням» раз на місяць… Дозволити собі не працювати не можу.

– Розумію, – від спогадів про те, яким був процес їхнього розлучення, мене пересмикнуло. – Ще й як.

– Всі вони козли, – Маша відламала ще шматочок торта й запхала його до рота.

Я відлучилася до туалету. Хотілося обходити щасливу парочку якомога ширшим колом, але я змусила себе пройти найкоротшим шляхом. Не дочекаються, ага!

Ішла й відчувала, що дивиться. От прямо свердлить поглядом. Боїшся, що я зараз скандал влаштую і твоя дорогоцінна дружина дізнається, що ти сім років тому мене на аборт відправив, а зараз чогось вимагаєш?

Обломися, Макаров! Мені начхати на тебе. Все, чого хочу, це щоб ти мене більше не чіпав. Ніколи.

Майнула думка, може, самій звільнитися? Що, я іншу роботу не знайду? Згадала потім ринок вакансій…

Все ж вирішила дозволити йому зруйнувати твоє життя знову, так?

Подивилася на себе в дзеркало в туалеті. Бліда, навіть попри рум'яна, очі сумні, налякані. Видихни й розслабся. Усміхнися. Потренувала перед дзеркалом усмішку. Ту саму – очима. Усмішку розслабленої та щасливої жінки.

Коли йшла назад, то бачила, як Макаров турботливо підливає їй водичку, а потім як вона його тортиком із ложечки годує і він їсть із таким виглядом, наче Боженька зійшов із небес із величезним даром. Ідилія просто, матір твою. Сім років шлюбу, а таке кохання, ага.

Мені таких ніжностей і захоплень не діставалося в розпал нашого роману. Ні, звісно, Захар був галантний, квіточки дарував, гарні слова говорив, до кав'ярень водив і все таке. Але…