Розділ 9

Все своє життя я прокручувала в голові різні катастрофічні варіанти майбутнього й готувала свої реакції на них. Це на якийсь час заспокоювало. Потім тривога щодо майбутнього поверталася, я знову починала до нього готуватися, і так по колу. Ну а ті самі катастрофічні варіанти в переважній більшості випадків не виникали взагалі. А якщо виникали, то хоч скільки я готувалася, це аніскілечки не допомагало захиститися від болю, розчарування або хоча б опанувати себе й діяти за заздалегідь розробленим планом.

Саме так сталося й зараз. Я дуже довго прокручувала в голові знову й знову, що робитиму, що відповідатиму, якщо ця розмова із Захаром виникне. Насолоджувалася тим, який ефектний вигляд мала у власній уяві, впевнено й спокійно відбиваючи будь-які претензії до себе, і яким розгубленим та винуватим виглядав Макаров.

У реальності ж мене наче окропом облили, а потім одразу крижаною водою. У голові каша, у роті пустеля.

– Не стій, ходімо. Затори жахливі, а роботи хоч греблю гати, – все той самий тон.

І дурне відчуття, що попередня його фраза мені здалася. Слухові галюцинації. Можна збожеволіти від нервів.

Наче на автопілоті я пішла за ним. А що було робити? Не влаштовувати ж сцену просто посеред паркінгу, правда? І взагалі…

У машині якось особливо задушливо. Хоч бери й відчиняй вікно, щоб впустити трохи повітря з вулиці, але чорта з два я дам Захарові зрозуміти, що мені не по собі.

– Чому ти мені не розповіла, Ксю? Про сина? – не відриваючи погляду від дороги, промовив він.

– Не розповіла? – вибухнула я. – У тебе амнезія, Макаров? Ти забув, як я розповіла про вагітність, а ти відповів, що збираєшся освідчитися Кароліні, і тицьнув гроші на аборт?

На виточених вилицях чоловіка заграли жовна.

– Бачу, що не забув. Про те, як вистачило совісті висувати претензії, що я тобі не повідомила, що залишила дитину, запитувати не буду. Це безглуздо, адже її просто немає. Як і права ставити будь-які запитання про мого сина.

– Нашого.

– Нашого? А що тобі дало право вважати, що він наш? Гроші на аборт? – закричала я.

– Ксю, я… Я винен, визнаю.

– Не називай мене так! Ксю я для близьких людей. А для вас – Оксана, Захаре Олександровичу, – змусила себе говорити спокійніше я.

Почула, як він скреготнув зубами. Довгі пальці стиснули обплетення керма так, що побіліли кісточки.

Деякий час ми їхали під дощем у гулкій, дзвінкій тиші, яку порушувало тільки його дихання крізь зуби й мій пульс, що шалено калатав у вухах.

Просто дихай, Ксю. Ти молодець, чудово впоралася. Просто розумниця.

Макаров мовчав. Грав жовнами на вилицях, дихав крізь зуби, стискав обплетення так, що ось-ось зламає кермо, і мовчав.

Нічого тобі сказати, так? Нічим крити. Нічим виправдати себе. Тому що це неможливо.

Захар хвацько вивернув кермо й чкурнув вперед. Мене втиснуло в сидіння, я скрикнула від несподіванки й схопилася за ручку над пасажирським вікном. Ми помчали мокрою дорогою, петляючи між машинами, яких поменшало, пролітаючи на червоне світло. Хотілося сказати, щоб їхав обережніше. Але чорта з два я покажу, що мені страшно, і взагалі відкрию рота в його бік із якогось приводу, окрім роботи.

Робота… Може він мене вигнати? Тепер?

Гаразд, який сенс про це знову думати. Почну, якщо виникне необхідність, інакше збожеволію.

Будівля банку. Як же я рада її бачити. Можна просто взяти й утекти до свого кабінету, сховатися за роботою – новою, складною, насиченою. От тільки чи надовго? Неважливо. Навіть короткий перепочинок мене влаштує.

До кабінету я майже влетіла. Скинула тренч, повісила його в шафу, сумку туди ж. Сіла за стіл і розбудила комп'ютер. Руки тремтіли. От прям реально тремтіли так, що з першого разу не вдалося ввести пароль у поле введення. Прекрасно. Я поклала долоні на стіл. Вдих. Видих. Ще раз. Нашого. Як же мене корчило від цього слова. Нашого сина.

Наче Захар теж годинами носив на руках Дем'яна, який плакав, коли в того були кольки або температура. Наче разом зі мною не спав ночами, коли різалися зуби. Наче це він одного разу шукав цілодобову аптеку о третій ночі, тому що закінчився жарознижувальний сироп. Наче водив до садочка, купував зимові черевики, вчив кататися на велосипеді, сидів на дитячих заходах, слухав нескінченні розповіді про динозаврів.

Нашого.

Хрін тобі.

Він тільки мій.

Це я шість років була поруч. Я. І тільки я.

Я різко хитнула головою. Не думатиму про це зараз. Потім. Зараз робота.

Робота – це добре. Там цифри. Завдання. Конкретні запитання з конкретними відповідями.

Наче на замовлення, у двері постукали.

– Оксано Володимирівно, можна?

До кабінету зазирнула Юля Самойленко, одна з менеджерок мого відділу. Двадцять шість років, довге світле волосся, ідеальні стрілки й абсолютно неймовірна здатність розмовляти зі швидкістю приблизно триста слів на хвилину.

– «ТехноПром» уже дістали.

– Що сталося?

– Хочуть знизити тариф на РКО. Знову. Я їм уже пояснювала, що нижче нікуди, а Кравченко каже, що інший банк запропонував дешевше і, якщо ми не посунемося, вони переведуть туди обороти.

– Які обороти вони збираються переводити? Усі? Частину? За якими рахунками?

– Ну… Він не уточнив.

– Скільки ми на них заробляємо?

Юля замовкла.

– Юлю, я не проти дати клієнту знижку. Але спочатку хочу зрозуміти, скільки грошей ми йому подаруємо й що отримаємо натомість.

Юля відкрила ноутбук, який принесла із собою, кілька разів клацнула мишкою. Уточнила показники, я сказала, як правильно скласти повідомлення, щоб не втратити ні клієнта, ні прибуток. Юля пішла.

Я відкрила пошту. Двадцять три непрочитані листи. Хвилин п'ятнадцять потому я вже відповідала на третій, коли у двері знову постукали.

Цього разу увійшов Антон Мельник. Трошки за тридцять, коротко підстрижений, завжди в сорочці із засуканими до ліктів рукавами. Працював у банку вже майже п'ять років і справляв враження людини, яка знає тут кожен кабінет, кожну внутрішню інструкцію й половину співробітників служби безпеки на ім'я.