Розділ 8

Ксю

Він тобі брехав. Він тебе використовував, щоб забути колишню. Він тебе зрадив. Після всього, що між вами було, після його слів про кохання, після ваших днів і ночей він просто взяв і кинув тебе, тому що повернулася колишня. Ба більше, зробив це, дізнавшись про дитину. Просто кинув тобі гроші на аборт. Навіть ні на секунду не засумнівався, чи правильно вчинив. А потім пішов собі жити довго й щасливо з колишньою.

Тому він зараз не має ніякого права… Ні на що.

Цю мантру в різних варіаціях я повторювала собі знову й знову. І вона навіть іноді допомагала вгамувати тривогу. Незрозумілу, дезорієнтуючу, виснажливу. Крім неї, тривоги, була абсолютно ідіотська надія.

Що ось він дізнається про сина. Схаменеться. Зрозуміє, яку помилку зробив, розлучиться й зі шкіри геть вилізе, щоб заслужити моє пробачення й отримати шанс бути поруч із нами. Стати батьком Дем'яну й чоловіком мені.

Я – ідіотка? О, знаю.

Попри те, як добре навчалася в школі, а потім і в університеті, до якого вступила сама, без допомоги. Як робила кар'єру – вельми непогано загалом, з огляду на наявність маленької дитини на руках і відсутність чоловіка. Все одно ідіотка. Тому що…

Тоді, сім років тому, все чекала. Що ось він зараз приїде. З величезним букетом квітів або навіть без букета, але такий увесь нещасний, засмучений і винуватий. Скаже, що усвідомив і буде просто неймовірно щасливий, що я його не послухалася. Що не вбила нашу дитину. Благатиме про пробачення. Благатиме дати шанс.

Чекала наступного дня після тієї розмови. І через день. І через тиждень…

Розуміла, як це безглуздо, ненавиділа себе, але чекала.

Потім стала чекати, що ми зустрінемося десь. Випадково. Сама з ним зустрічей не шукала. Не бувала в місцях, де він міг бути. Ми жили досить далеко одне від одного, тому це було легко. Географічно. Але не морально.

І ось ми зустрінемося, я вже з животом, а він сам. Нещасний, убитий горем. Але не від того, що з Кароліною нічого не вийшло, а через те, як зі мною…

З животом, потім із новонародженим. З немовлям, із однорічним малюком, який робить перші кроки…

А потім якось непомітно перестала чекати.

Ну а тепер що, роки потому я знову?

Наступного дня нічого не сталося. І через день – теж. А от ще наступного дня – у четвер надійшло повідомлення від Анастасії, що вона звалилася з грипом і що замість неї на зустріч із потенційним клієнтом – дуже важливим, поїду я. Тому що, якщо спробувати перенести – втратимо можливість почати співпрацю. Що ж… Не можна сказати, що мені не було страшно, але така ситуація була на краще. Непогано відверне увагу, ага.

У двері мого кабінету постукали. І після мого «так» зайшов не хто інший, як Макаров.

– Оксано, збирайтеся, виїдемо раніше. Жахливі затори, краще із запасом, – сказав Захар, дивлячись кудись крізь мене.

– А… Ви теж їдете?

– Ну звісно. Це дуже великий клієнт, тому необхідна присутність не тільки начальниці управління, а й моя. Але Анастасія на лікарняному, а крім неї, тільки ви.

– Зрозуміло. Що ж, добре, дайте мені п'ять хвилин, – мій голос не затремтів, на відміну від рук, від усього тіла.

– Я чекатиму біля входу в машині.

Мені треба їхати з ним. Провести чорт знає скільки часу в одній машині. Тільки не це…

А який у тебе вихід?

Вимкнула комп'ютер, дістала із шафи тренч, без якого було не обійтися через погоду, прихопила сумочку й, глибоко вдихнувши, вийшла з кабінету. Зазирнула у свій відділ сказати співробітникам, що поїхала на зустріч. Потім вийшла на вулицю. Відразу зачепилася поглядом за дорогий чорний позашляховик Макарова. Підійшла, відчинила двері, забралася в машину.

Захар мовчки завів двигун і поїхав дорогою. Я пристебнулася. Вдихнула дорогий аромат салону – шкіра, парфуми Макарова. На панелі приладів жодної порошинки. І ніяких дрібничок у підсклянниках і дверцятах. Він завжди любив мінімалізм, ага.

– Ви ознайомилися з інформацією, яку надіслала Анастасія? – гулко пролунав у тиші його голос. Трохи хрипкуватий, нервовий чи мені просто здалося?

– Звісно.

– Зустріч проводитиму я, ваша участь буде мінімальною, – коротко сказав Макаров.

– Я взагалі не розумію, для чого потрібна моя присутність, – вирвалося в мене. – Перемовини вела не я…

– Перемовини загалом вів тільки я, – перебив Макаров. – А ваша присутність потрібна, оскільки працювати з ними вам. Анастасія вважала доцільніше представити вас потім, але вийшло як вийшло. Ви не згодні?

Я знизала плечима.

Єдине, із чим я була не згодна, це з необхідністю сидіти за півметра від тебе!

Звісно, я не сказала цього вголос. Решту дороги ми подолали мовчки. Їхати за відстанню не так уже й довго, але через погоду столиця загрузла в нескінченних заторах, тому дорога зайняла майже годину, кожної хвилини якої мені здавалося, що я задихаюся. Макаров іноді поглядав на мене. І кожен цей погляд, за відчуттями, зробив би в мені дірку, якби міг.

На що ти злишся, а?

Нарешті машина звернула до сучасного бізнес-центру зі скла й бетону. Макаров припаркувався на підземному паркінгу, і ми піднялися ліфтом на одинадцятий поверх.

«Веста Маркет».

Назва компанії красувалася величезними металевими літерами навпроти ліфта.

Мережа супермаркетів. Сорок два магазини в столиці та області, майже дев'ятсот співробітників і плани відкрити ще вісім точок наступного року. Обороти такі, що, переглядаючи їх, я вчора кілька разів перевіряла, чи правильно бачу кількість нулів.

Компанія обслуговувалася відразу в трьох банках. Наш хотів якщо не забрати все, то хоча б стати основним.

Нас зустріла довгонога дівчинка офіс-менеджер і провела до просторої переговорної. Там уже чекали двоє чоловіків. Фінансовий директор – Андрій Сергійович Лісовський, худорлявий, років сорока п'яти, і власник компанії Роман Вікторович Данилов.

– Захаре Олександровичу, радий нарешті познайомитися особисто, – Данилов підвівся з-за столу й простягнув йому руку.