Розділ 7

Наші дні

Захар

Таких збігів не буває. Не могло так статися, щоб Ксю зробила аборт, потім швиденько завагітніла від когось іншого й народила. Хлопчика. Сина. Дем'яна. Так вона його назвала. На честь кіношного вампіра Деймона Сальваторе, як колись і говорила йому. Що, якщо в неї буде син, то хоче саме так. Ім'я буде схоже, а не ідентичне, щоб дитину потім не цькували в школі. Захар тоді слухав краєм вуха й кивав головою. Не заглиблювався, до чого це вона говорить. Не заглиблювався й не хотів. У те, що Ксю говорила, у неї саму. Вона була для нього способом забутися. Ліками від розбитого серця. Вона, її обожнювання, ніжність…

Що такого? Він їй нічого не обіцяв.

А потім Кароліну кинув якийсь її новий хлопець, і вона дала Захарові шанс. І так, йому було шкода кривдити Ксю. Вона хороша й дуже йому допомогла, але що було робити? І ось він покликав її на розмову й дізнався про вагітність. Ця новина його шокувала, але нічого не змінила. Він не міг би відмовитися від Кароліни й одружитися через незаплановану вагітність з некоханою теж не міг. І навіть допустити, щоб Ліна дізналася про дитину, ризикуючи втратити її. Ні, за жодних обставин.

Його мучило сумління. Довго.

Тепер виходить, що Ксю обдурила його. Не послухалася. І тепер у нього є син. Шестирічний.

Захар втупився в екран телефона, де досі була відкрита фотографія. У пам'яті миттєво виникли п'ять стодоларових купюр. Він навіть суму пам'ятав, хоча гадки не мав чому. П'ятсот доларів. Порахував тоді, що має вистачити. На сам аборт, ліки там, відновлення.

Наблизив фотографію двома пальцями. Хлопчисько усміхався. Переднього зуба бракувало, волосся скуйовджене, на футболці якийсь величезний динозавр.

І якби Ксю його послухалася… Думка виникла сама. Холодна. Огидна.

Якби Ксю зробила так, як він сказав, цього хлопчика просто не було б. Захар різко заблокував телефон і кинув його на стіл.

От про це думати він точно не збирається.

Він же не знав. Тоді взагалі не існувало ніякого Дем'яна. Була вагітність на якомусь зовсім смішному терміні. Кілька тижнів. Навіть живота не було. Нічого не було.

Тільки чорно-біла фотографія, яку Ксю стискала в руці.

Фото з УЗД.

Бляха…

Захар знову схопив телефон.

Розблокував.

Відкрив фотографію.

Крижано-блакитні очі дивилися просто в камеру.

Шість років.

Його синові вже шість років.

Захар за ці дні з десяток разів розглядав те єдине фото в соціальній мережі. А ще, коли на вихідних поїхав провідати батьків, то попросив маму дати подивитися альбом зі своїми дитячими фотографіями.

– На вигляд такий милий, просто душка й водночас бешкетник, – говорила мама, розглядаючи разом із ним фотографії. – Не минало й тижня, щоб нам на тебе не скаржилися. Спочатку вихователі, потім учителі…

– Ну так хлопчисько ж. Яким йому було рости? – вторив тато.

Батьки ностальгували, а Захар сидів, завмерши над старим альбомом, і майже їх не слухав. Тому що малий він – першокласник, другокласник – був просто як дві краплі води подібний на Дем'яна. От реально…

– Ой, синочку, коли ж ви з Ліною вже нас онуками потішите? – проник у шоковані думки мамин голос. – Сім років уже як одружені, чого тягнете? Роки ж ідуть, ми не молодшаємо. А так би допомогли.

– Любаш, це їхня справа, – сказав батько. – Будуть готові, займуться цим питанням, так, Захаре?

Захар у відповідь машинально кивнув головою.

Насправді в них є онук. Шість років є. А вони навіть не знають. Він уявив на секунду, як говорить: «Мамо, тату, у мене є син». П'ять слів. А далі що? Запитання… Наприклад, де він був шість років? Чому ми не знали? І найголовніше – ти сам знав?

Ні.

Не знав.

Знав тільки, що він може народитися.

І дав його матері гроші, щоб цього не сталося.

Захар машинально випив чай із трав, які мама власноруч вирощувала на дачі й сушила, з її фірмовим яблучним пирогом, смак якого завжди повертав Захара в безтурботне дитинство і який він зараз ледь-ледь відчував.

Дитина. Син. Онук. Є в них онук, уже шість років як. А в нього син. Як Ксю могла це приховувати?

А що вона була повинна, а, Макаров?

Решта вихідних минула наче в тумані. Робочий понеділок змусив якось зібратися. От тільки вирішити, що робити далі, так і не вийшло. А потім він поїхав додому під зливою, побачив Ксю й якось само собою вирвалося про сина. Не про те, що він його, ні, звісно. Але от реакція дівчини стала додатковим підтвердженням правильності його висновків про те, що Дем'ян його син.

Наче до цього були сумніви.

Ну от і що тепер робити?

Кароліни вдома не було. У неї сьогодні чи то фінальна репетиція, чи то вже фінальні зйомки кліпу. Захар уже плутався в її якихось нескінченних справах, пов'язаних із цими зйомками, за які він відвалив просто нереальні гроші.

Ванна. Кухня. Контейнер із вечерею від хатньої робітниці. Мікрохвильовка. Якесь відео на ноуті, у суть якого він не міг заглибитися. Їжа, смаку якої він не відчував. Думка про те, скільки вже часу більшість вечорів минає ось таким чином. На самоті й у тиші, під «ютуб» і з їжею, приготованою не його дружиною. І ні, Захар не якийсь придурок, у якого дружина повинна виконувати цілий список побутових обов'язків. Але іноді хотілося б…

Недоречно згадав, як для нього готувала Ксю. Не тільки сніданки, а іноді й вечері. Казала, їй подобається. І йому подобалося. Та ще орендована квартира, не якась халупа, але й не пентхаус, як зараз.

Теплий запах домашньої їжі, запалені свічки й, нехай і звичайнісінька картопля з куркою чи щось на кшталт цього, а смачніше, ніж усілякі складносурядні «хелсі» й не дуже шедеври, які зараз готувала хатня робітниця або в ресторані.

Ксю…

Дем'ян… Треба, обов'язково треба з нею поговорити. Сказати, що він знає про сина. А от потім… Потім?

Почув, як відчиняються вхідні двері, відклав виделку, поставив відео на паузу й пішов зустрічати Кароліну.