Розділ 6

Ксю

Я відпрацювала вже повний перший тиждень. З досвіду, відчуття, що ти божеволієш від великої кількості інформації на новій роботі, тримається приблизно перші два тижні. І ось уже почався другий.

Зустріч із «Гранд Девелопмент» пройшла цілком вдало, і я брала в ній активну участь, за що мене похвалила Анастасія. Почали з'являтися зачатки якогось більш-менш стабільного режиму робочого дня, розуміння бізнес-процесів.

Дем'ян ходив до школи, ходив на групу подовженого дня, і йому все подобалося. Мама намагалася ще кілька разів писати, навіть телефонувати, але я була непохитна. Так, Дем'ян ходитиме на групу подовженого дня. Ні, забирати вона його не буде.

Звісно ж, залишалися страхи, пов'язані з тим, що ось він візьме й захворіє, і що тоді? Брати лікарняний на новій роботі, залишати шестирічного хлопчика вдома самого чи тішити мамине самолюбство проханнями приглянути за ним і вислуховувати, що от вона ж казала?

Але я намагалася в них не занурюватися й нагадувати собі, що вирішуватиму проблему в міру її виникнення.

Та-ак, проблему з якимсь ГРВІ в сина я і справді могла вирішити – не вперше й не вп'яте. Але що робити, якщо Макаров ось саме зараз, цієї хвилини, готує підґрунтя для того, щоб мене вигнати, і з дня на день це зробить? Я переглядала описи вакансій, зберігала їх на такий випадок, але все одно… Настільки вигідної пропозиції, як нинішня, мені поки не траплялося, і навіть в іншому випадку, де гарантія, що мене візьмуть?

Тривога, яка періодично виникала з цього приводу, затьмарювала загалом цілком безхмарний перший робочий тиждень, але я не дозволяла їй втопити себе й впливати на якість виконання роботи.

Увечері в понеділок – мій другий понеділок на новій роботі – погода різко змінилася. Із теплої й майже ще літньої стала по-справжньому осінньою. Пішов затяжний дощ, температура впала на кілька градусів.

Треба було дивитися прогноз, Оксанко. Мамин голос єхидно пролунав у голові, як це часто бувало, коли я в чомусь помилялася.

Може, викликати таксі? Я зайшла в застосунок і відразу ж вийшла. Оце вже ні, не настільки там усе погано, щоб їхати сім кілометрів за ціною квитка на потяг до Одеси.

Загорнувшись у тренч, я вийшла з кабінету й попрямувала до виходу з банку. У головній залі, де каса й менеджери, уже порожньо. О шостій вечора всіх наче вітром здуває. Я теж намагаюся виходити вчасно, щоб швидше забрати Дем'яна, але це майже не виходить. Надто багато всього…

Попрощалася з охороною, глибоко вдихнула й ступила в холодний і дощовий вечір. Запізно подумала про те, що треба було все ж спробувати дістати собі парасольку. Щонайменше запитати в Анастасії, може, є якісь «чергові». Але де я, а де прохання до когось про щось, якщо це тільки не питання життя і смерті.

– Оксано! – крізь шум дощу гукнув мене знайомий голос.

Тільки цього мені й бракувало, ага. Зіткнутися з… Ним. Та-ак, ми взагалі-то разом працюємо. Але він – член правління банку, практично вершина харчового ланцюга, а я так, наймолодша керівниця з усіх, десь чи не в самому його кінці. І за цей тиждень ми майже не перетиналися, і я щиро сподівалася, що так буде завжди.

Я повернула голову. Макаров сидів за кермом свого страшенно дорогого чорного позашляховика й, опустивши вікно, дивився на мене.

– Сідай, підвезу.

– Ні, дякую, – відповіла я, ще більше пришвидшуючи крок.

Прекрасно, просто чудово. У списку найкращих зустрічей із колишнім – він увесь такий доглянутий і на новому «мерсі», а ти – уже промокла, як миша, і пішки.

– Ще застудишся, сина заразиш. Воно тобі треба?

І дивився якось. Не знаю. Інакше. З якимось новим, незнайомим виразом. Я завмерла. От справді, наче вмить втратила здатність рухатися. Дихати.

– Застуда від дощу – це міф, Захаре. А вірусними інфекціями заражаються від хворих людей. Але дякую за турботу.

Не знаю, як змогла сказати все це. І як змогла змусити наче задерев'янілі ноги рухатися теж – не знаю. Але змогла. Навіть перебігти дорогу на зелений сигнал світлофора змогла.

Захар за мною не пішов. Ну, ще б він ризикнув зіпсувати дощем свою бездоганну зачіску й костюм за ціною нирки, ага.

Сина заразиш. Він знає.

Забігла в метро. Звісно, мокра, як миша. Але через нерви я забула про холод. Він знає.

Хоча, а що дивного? У моїй особовій справі зазначено наявність дитини, дізнатися про це – раз плюнути. От тільки навіщо йому? Чому він ні з того ні з сього зацікавився моєю біографією? І, найголовніше, що тепер робити? Захар не дурень, щоб не зуміти скласти два плюс два й не зрозуміти, що…

Що я тоді його не послухалася.

Сім років тому

Не знаю, як мені вдалося дістатися до свого дому. Як я зуміла це зробити, не розуміючи, куди йти. Не розуміючи, як жити далі. І, головне, навіщо, якщо…

– Оксанко, що сталося? – відчинивши мені двері, вигукнула мама. – Що це?

Тільки зараз я зрозуміла, що так і стискаю в кулаці стодоларові купюри, які мені Захар тицьнув на аборт. Купюри й фото. Те саме фото з УЗД. Каблучка з діамантом.

– Ма-ам, – розридалася я.

До цієї миті теж плакала. Сльози котилися по щоках знову й знову. Витікали з-під сонцезахисних окулярів, які я якимось дивом усе ж надягла, спускалися до підборіддя й падали на легку сукню в квіточку, яку я собі щойно купила, в якій я собі дуже подобалася і яку вдягнула для Захара. Думала, що він зрадіє, що заміж покличе.

– Ма-ам, я вагітна. А він… А Захар… А він сказав, що повертається до своєї колишньої. Що кохає її, – схлипувала я. – А мені грошей дав на аборт.

Мамі Захар не подобався. Багаті й красиві – усі чужі. Так вона казала. І мала рацію.

– Господи ти Боже мій! – заволала мама. – Який жах! А я ж тобі казала, казала! Так і знала, що закінчиться чимось подібним!

Вона кричала, а я ридала, скорчившись на підлозі в передпокої.

– Що ти істерику влаштувала, тобі що, два роки? Вставай! – мама смикнула мене за руку, піднімаючи з підлоги.