Розділ 5

Захар

Захар натиснув ногою на педаль сміттєвого відра у ванній кімнаті і кинув у нього серветку. Коли це робив, то побачив у ньому кілька кольорових пакетиків від тампонів. Повільно вдихнув, видихнув. Отже, не вийшло й минулого місяця…

Вийшов із ванної кімнати, попрямував до гардеробної, щоб зібратися на роботу. Потім спустився вниз, пройшов до їдальні. Там уже сиділа Кароліна, а Євгенія Львівна, їхня хатня робітниця, саме закінчила сервірувати сніданок і пішла.

– Чому ти мені не сказала, що почався цикл? – запитав Захар у дружини, сівши за стіл.

Виделка дзенькнула об тарілку, Кароліна здивовано округлила свої зелені очі, але наступної секунди повернула обличчю спокійний вираз.

– Забула, – знизала плечима з безтурботним виглядом.

Наколола виделкою шматочок омлету й відправила до рота. Коли натрапила на його погляд, завмерла.

– У чому справа?

Захар повільно зітхнув.

– Закінчиться, поїдемо до репродуктолога. Уже рік плануємо й не виходить. Довше зволікати немає сенсу, – промовив він, спіймавши погляд дружини через стіл.

– Ні, – вона похитала головою.

– Чому?

– Тому що немає сенсу. Лише два місяці тому я була у свого гінеколога, і в мене все було чудово. Знову обстежуватися немає ніякого сенсу.

– Потрібно зрозуміти, чому в нас не виходить, Кароліно.

– От сам іди й обстежуйся! – скрикнула вона.

– Я обстежувався! Все нормально. І ти це знаєш.

– То на що ти натякаєш? Що я тобі брешу чи як? – Кароліна відкинула виделку, та з дзвоном вдарилася об стільницю й відскочила на підлогу.

– Я не розумію, чому ти так реагуєш. Іноді в мене складається таке враження, що дитину хочу тільки я один.

– А в мене, що я для тебе не дружина, а племінна кобилка, яка потрібна лише для того, щоб народити спадкоємця. Краще двох, – Кароліна схлипнула. – Ми з тобою сексом займаємося за розкладом! А коли ти дізнаєшся, що в мене почалися місячні… Бачив би ти своє обличчя! На ньому просто суцільне розчарування. Наче я зрадила тебе тим, що не змогла завагітніти!

Сказавши це, Кароліна розридалася. Звук плачу різонув по нервах почуттям провини за те, що довів її до сліз.

– Ну, Ліно, ну чого ти, га?

Захар вийшов з-за столу, обійшов його й присів перед дружиною навпочіпки, поклавши руки на стегна.

– Чого? – скрикнула вона. – Справді, чого мені плакати, я ж радіти повинна, що я для чоловіка – функція.

– Кохана, це не так!

– Не так? А коли ми востаннє кудись виходили разом? Коли ти мені квіти дарував – просто так, без приводу? Або хоча б запитував про щось, окрім мого самопочуття… Чи не відчуваю я якихось ознак вагітності? Коли, Захаре, нагадай?

– Та я запитував, – розгубився він. – Здається…

Спробував згадати, про що вони говорили, наприклад, учора ввечері, і не зміг. Він приїхав пізно, вона – ще пізніше із занять своїми якимись черговими захопленнями. І все, лягли спати навіть без вечері.

– Це тобі здається! – Кароліна схопилася з-за столу. – А мені здається, що тобі глибоко начхати на мене як на особистість. Чим я живу, чого хочу, про що мрію!

– Сто відсотків! Це ж не я на здійснення твоїх бажань бабло заробляю! – схопився він слідом.

– Про гроші згадав! Дорікаєш мені… А колись – я тобі все дам, тільки будь моєю, кохаю більше за життя! Тепер що, все, кохання минуло, так?

– Я не це хотів сказати…

– Я тебе ні про що не просила, Захаре! Це ти мене просив повернутися до тебе, стати твоєю дружиною, і я погодилася! Якби знала, що буде ось так, то не знаю, – вона голосно схлипнула.

– Ліно, пробач мені.

Він наблизився до неї, спробував узяти за плечі, але дівчина скинула його руки.

– Я не це хотів сказати. Начхати мені на гроші. На все. Я тебе кохаю.

Знову спробував її обійняти, і цього разу дівчина це дозволила. Розридалася в його руках.

– Я вся на нервах, Захаре. Тому й не виходить завагітніти, – прохникала вона. – Почуваюся наче під мікроскопом…

– Пробач мені… Пробач! – відчуваючи, як його розриває й викручує зсередини, шепотів Захар, гладячи її по шовковистому темному волоссю. – Я шалено тебе кохаю. І хочу маленького. З тобою. Плід нашого кохання. Наше продовження. Маленьку копію тебе. І тільки…

– Так я теж хочу! – скрикнула вона, відсторонюючись. – Але як мені вагітніти ось так, під постійним тиском?

– Я зрозумів… Пробач.

Вони знову обійнялися. Захар знайшов губи дружини, почав цілувати.

– Зараз не можна, – прошепотіла Ліна, коли його дотики стали недвозначними.

Ну так…

Вихопив поглядом годинник – час уже їхати до банку. Доведеться ось так, без сніданку. Ну й байдуже, все одно шматок у горло не полізе. Його розривало, підривало, вивертало зсередини. Він злився на Кароліну й водночас боявся її втратити. Майже ненавидів її й водночас кохав до нестями.

У банку його одразу до себе Костянтин Ігорович викликав. Ну й усе, довелося зануритися у справи, яких, матір їхню, завжди по самі вуха. Було, є і буде.

– До речі, як там наша новенька? – запитав Костянтин Ігорович. – Оксана.

Від згадки цього імені емоції, які було вщухли, вибухнули знову. Як же дратує! Однією тільки своєю присутністю Ксю дратує його. Тому що нагадує про те, що він зробив. Загострює почуття провини…

– Анастасія поки що всім задоволена. Каже, вона дуже впевнено трималася на перемовинах із «Гранд Девелопмент» і що вони непогано просунулися до підписання договору на комплексне обслуговування саме завдяки їй.

– Тямуща дівчина, з першого погляду видно, – повільно розтягнув губи в усмішці начальник.

Захарові усмішка ця не сподобалася. Хтива. Око на неї поклав? Не те щоб бос був помічений у службових романах… Але бабієм був іще тим. Із колишньою дружиною, з якою двадцять років прожив і двох дітей виростив, розлучився саме через зради, ага…

– І красуня. До того ж уся натуральна, а це прям рідкість, – продовжував розмірковувати бос.