Розділ 4

Страх, що ось я прийду сьогодні до банку й мені скажуть, що передумали брати мене на роботу під якоюсь ідіотською відмовкою, укорінився в мозку настільки, що я не спала всю ніч і вранці мала вигляд, як зомбі.

Від мами надійшло повідомлення, що вона забере Дем'яна зі школи. Наче нічого й не сталося, ага. Я відповіла, що Дем'ян від сьогодні ходитиме на групу подовженого дня і що більше не буде так, що вона спочатку говорить, як втомлюється від турботи про мого сина, якого я «принесла в подолі», а потім продовжує про нього піклуватися. Мама щось там довго писала, але жодного слова не надіслала, як завжди робила під час подібних конфліктів. Тепер вона замовкне на кілька днів і чекатиме, що я першою проситиму вибачення й робитиму саму себе в усьому винною.

Не буду! Досить!

Відвела Дем'яна до школи й попрямувала до банку, як на ешафот. Досхочу поштовхавшись у метро, вибралася на вулицю. Вранці було вже прохолодно, і від перепаду температури після спеки у вагоні шкіра вкрилася мурашками. Ну або справа у нервах.

До входу в банк я підійшла одночасно з високим і підтягнутим чоловіком середнього віку, в якому, придивившись уважніше, я впізнала Гординського Костянтина Ігоровича – голову правління банку. Ми особисто ще не знайомі, мене брали на випробувальний термін ейчар Маргарита і, власне, Анастасія, майбутня безпосередня начальниця.

Погляд карих очей чоловіка зацікавлено зупинився на мені.

– Вибачте, ми ще не працюємо, – білозубо всміхнувся він, продовжуючи мене розглядати.

– Я знаю… Тобто, м-м, – ай, молодець, Ксю, так тримати, – я не як клієнтка. Я тут працюю. Нова начальниця відділу продажів. Оксана Данченко.

– Оу, – ще ширше всміхнувся чоловік. – Нас ще не представили одне одному. Я – Костянтин Ігорович, голова правління.

Він простягнув мені руку, і я вклала в неї свої тремтячі пальці.

– Рада знайомству, Костянтине Ігоровичу.

– Навзаєм.

Він трохи довше затримав мою руку у своїй, ніж було потрібно, чи мені здалося через те, що аж надто хтивим став його погляд?

– Що ж, прошу, – з усмішкою галантно відчинив для мене вхідні двері й відступив убік, пропускаючи вперед.

– Дякую, – усміхнулася я.

Не боялася, що він сприйме усмішку у відповідь як флірт. У мене оберіг від мужиків – син. Не злічити, скільки потенційних кавалерів відпадали, коли дізнавалися про його існування.

– Ви ж відучора, так? Як минув перший день? – я думала, він одразу злиняє, але де там.

– Так. Знаєте, дуже багато нової інформації, і мені це подобається, – озвалася я.

– Це дуже добре, Оксано, що подобається. Сподіваюся, так буде й надалі. Ну, гарного вам дня.

І злиняв після мого «навзаєм». Я втекла до свого кабінету. Та-ак, у мене, як у начальниці відділу продажів, є окремий. Сьогодні останній день, коли я ділю його з Анастасією. З понеділка вона вже буде в окремому, і це трохи лякало. Звісно, це не скасовує того, що я ще довго стажуватимуся, а отже, вона й далі мене підтримуватиме, але все-таки…

Кабінет просторий і стильний. Інтер'єр у сталевих кольорах, великий стіл у формі літери «Т», шафа для одягу, стелаж для паперів і навіть диван та журнальний столик. Я уявила, як у мене тут відбуватимуться зустрічі з корпоративними клієнтами, як я підписуватиму великі договори…

Якщо тільки Захар не зробить так, що тебе виженуть, Ксю. І якщо ти пройдеш випробувальний термін, ага. Тож поки особливо не мрій.

– О, ви вже на місці? Доброго ранку! – зайшла до кабінету Анастасія.

– Доброго ранку! – озвалася я.

Було видно, що їй подобається, що я – рання пташка, і це було приємно усвідомлювати.

– Ну що, робимо каву й до роботи?

– Із задоволенням.

Вона залишила речі, і ми пішли на кухню. Там було все необхідне для перекусів – кава, чай, цукор, різні види молока, усілякі снеки. І крута кавомашина, яка готувала неймовірно смачний лате.

Тільки-но я зробила ковток, як двері відчинилися й зайшов, звісно ж, не хто інший, як Захар. От треба було із самого ранку…

– Доброго ранку, Захаре Олександровичу! – ледь не хором сказали ми з Анастасією.

– Доброго, – озвався він, ковзнувши по мені неприязним поглядом, наче я вже встигла в чомусь завинити.

У тому, що нагадую тобі своєю присутністю, який ти мудак? Що ж, це на краще. Може, це означає, що в тебе є хоч краплина совісті.

Анастасія перекинулася з ним кількома фразами щодо роботи, які поки мені ні про що не говорили, а потім, на щастя, повела мене до кабінету. Коли виходила, я спиною відчувала погляд Макарова, що пропікав наскрізь. Це дратувало й лякало. Що, як він вирішить мене вигнати?

– Так, учора ми з вами здебільшого знайомилися зі структурою, сьогодні вже будемо занурюватися безпосередньо в роботу. Почнемо з поточних клієнтів і планів відділу. Відкривайте пошту, я вам надіслала таблицю, – сказала вона, коли ми сіли за стіл у кабінеті.

Я так і зробила. Таблиця виявилася величезною. Назви компаній, прізвища менеджерів, якісь суми, відсотки, продукти, дати наступного контакту. Я пробіглася очима по рядках.

– Це весь наш портфель?

– Ні, що ви, – розсміялася Анастасія. – Це тільки активна робота відділу на вересень. Увесь портфель ви сьогодні точно не подужаєте. Та й не потрібно. Ваше завдання – не знати напам'ять кожного клієнта, а розуміти, що відбувається в менеджерів і де ми можемо заробити більше.

Вона підкотила крісло ближче до мене й тицьнула пальцем в один із рядків.

– Ось, наприклад. Компанія обслуговується в нас майже чотири роки. Поточний рахунок, зарплатний проєкт на сто вісімдесят співробітників, корпоративні картки. Усе.

– А кредитування?

– Ні.

– Еквайринг?

– Теж ні.

– Чому?

– От! – Анастасія задоволено всміхнулася. – Правильне запитання. Чому клієнт чотири роки з нами, а половину банківських продуктів бере десь іще? Це якраз те, що має побачити хороший начальник відділу. Менеджер звик до клієнта, клієнт звик до менеджера, усі задоволені, план сяк-так виконується, і ніхто не ворушиться.