Розділ 3 (1)

– Ми не посварилися! – обурився Дем'ян. – Вона потім мені цукерку дала. У нас все нормально.

Ну, слава Богу. Перший шкільний конфлікт вирішено дипломатичним шляхом і із застосуванням кондитерських виробів.

– Отже, виходить, у школі не так уже й погано?

– Звісно! – вигукнув син так, наче ще вранці не дивився на мене очима засудженого до довічного ув'язнення. – Мам, а можна Артему завтра мого великого спінозавра показати? Я йому сказав, що він у мене є, а він не вірить.

– До школи тягти не треба. Фотографію покажеш.

– Тоді сфоткаєш?

– Обов'язково. Ну, гаразд, давай, бери рюкзак, взувайся й ходімо додому.

– Ой, ну куди? Ходімо, я тебе хоч вечерею нагодую, – сказала мама. – Явно ж у холодильнику порожньо! Хазяюшка!

– Ні, мамо, ми підемо, – пропустивши повз вуха її зауваження, сказала я.

– Я тоді тобі із собою спакую!

– Не треба, дякую. У мене все є, – заперечила я.

– Що в тебе є? Ти ж нічого готувати, крім яєчні, не вмієш! От аби тільки на зло зробити!

Дуже хотілося сказати, що взагалі-то вмію. Але навчилася досить пізно, так. Коли було вже за двадцять. Тому що все дитинство та юність, варто було мені за щось узятися, мама казала, що все не так, що краще вона сама і взагалі ще наготуюся.

Ну я і звикла так жити. А потім… Потім я навчилася готувати для Захара.

– Умію, мамо. Тільки ти мені нічого не давала робити, поки я з вами жила, – сказала я.

– Ах, ось воно як? Не давала? А ти так хотіла, так хотіла щось робити! Я тебе обстірувала, їсти тобі готувала, а мені за це така вдячність, – закричала мама.

– Що тут у вас відбувається? – вийшов із вітальні тато.

– Нічого, тату, – озвалася я.

Мама театрально схлипнула. Дем'ян вибіг із рюкзаком у руках, пригальмував, насторожено розглядаючи дорослих.

– Взувайся, Дем'яне. Мамо, завтра його забирати не треба, залишиться на групі подовженого дня.

– Як це не треба? Дитина весь день буде з чужими людьми, голодна?

– У школі чудові обіди…

– Та знаю я, які там обіди…

– Усе, мамо. Дем'ян ходитиме на групу подовженого дня. Усе, крапка.

– Ти як розмовляєш із матір'ю? – долучився тато.

Промовчавши, я взяла розгубленого сина за руку й мовчки вийшла за двері. Усередині кипіло, вирувало, пекло. Навіщо спочатку щось для мене робити, зокрема те, про що я не просила, а потім висувати претензії?

Треба було давно вже переїхати, Ксю. От щойно Дем'яна до садочка віддала, так і переїжджати. Але… Але на хорошу роботу мене тоді не взяли, як інакше, з огляду на наявність маленької дитини, грошей вважай що не було. А відсутність плати за оренду квартири плюс допомога від мами, хоч і з такими ось концертами, були такими спокусливими…

– Мам, ви посварилися, так? – запитав Дем'ян, коли ми вийшли в теплий вересневий вечір. – Через мене?

– Трохи посварилися, так. Але не через тебе. Чому ти так вирішив?

– Ну, бабуся каже, що від мене дуже багато клопоту, а вона вже старенька, втомлюється, але змушена, тому що ти в подолі принести змогла, а ростити – їй. Що означає «принести в подолі»?

Означає, що бабуся більше не допомагатиме мені з тобою.

Я глибоко вдихнула, подумки полічила до десяти.

– Це… Це, Дем'яне, вона так просто сказала. Нічого не означає, – сказала вголос. – Вона просто справді старенька й швидко втомлюється, тому більше не забиратиме тебе після школи. Але я звільняюся тільки надвечір, тому запишемо тебе в групу подовженого дня, добре?

– Так! Артем сказав, що буде туди ходити, а якщо і я буду, то йому нудно не буде! – вигукнув Дем'ян. – І Макс теж буде. Він мені сьогодні писав, сказав, що в понеділок уже прийде до школи.

– Домовилися.

Ну, хоч тут вдалося впоратися без проблем, ага. Утім, із Дем'яном загалом завжди було не так уже й багато проблем. Можна було домовитися, знайти компроміс. Цікаво, це моя заслуга чи все ж мами?

Удома Дем'ян сказав, що бабуся нагодувала його вечерею, а отже, гречка з курячою грудкою чекає тільки на мене. Розігрівши їх у мікрохвильовці, а Дем'яну зробивши чай із бонусним ведмедиком «Барні», я сіла вечеряти. Думками знову повернулася до Захара й сьогоднішнього дня. Що я робитиму, якщо він і справді вирішить зробити так, щоб мене звільнили? Заощаджень мізер… Що ж, хай там як, а до мами я точно не повернуся. Усе, досить. Те, що вона сказала дитині сьогодні – це остання крапля. Гаразд мені… Скільки я всього вислухала, коли розповіла їм про вагітність – окрема розмова. Але син ні в чому не винен. Цікаво, а скільки разів він таке чув… Як би обережно в нього дізнатися?

Утім, це вже неважливо. Головне, що я тієї миті вже остаточно й безповоротно вирішила, що все, відтепер справлятимуся без мами, хоч би що вона там далі казала, як це бувало раніше. Адже подібний конфлікт далеко не перший. І треба було вже давно…