Розділ 3

Ксю

Яка ж я дурепа. Навіщо, от навіщо наговорила йому оце все? Тепер він думає, що я всі ці сім років за ним страждала. Ай, Ксю, нічого він не думає. Взагалі не думає про тебе. Усі його думки про дорогоцінну Кароліночку, з якої він порошинки здуває всі ці сім років. У соціальних мережах у них цілковита ідилія. Так, каюся, подивилася. У Кароліни майже триста тисяч підписників. Макіяжі робить, волосся накручує, поради щодо стилю дає, власну пісеньку записує… Розумниця, красуня і хто там ще з пластмасовими цицьками та губами.

Це не її провина, що Захар – мудак, Ксю.

Та-ак, знаю. Але все одно…

Все одно, Ксю, подумала б ти про те, чи не захоче Захар зробити так, щоб тебе з роботи вигнали. От просто щоб, так би мовити, з очей геть. Шкода, друга частина фрази сюди не пасувала. Тому що в серці Макарова я не була ніколи.

Серйозно? Ні, Ксю, серйозно? Тобі шкода, що цей мудак…

Я похитала головою. Треба заспокоїтися. Якщо він усе ж недостатньо мудак, щоб мене вигнати, то зосередитися на роботі. На тому, щоб пройти випробувальний термін і отримати роботу, яка виведе наше з Дем'яном життя на новий рівень.

Якщо ж достатньо… Ну, тоді будеш терміново шукати нову роботу, моя люба. Або так само терміново повертатися назад до батьківського дому під мамині «а я ж тобі казала».

За що, от за що мені все це? Чому саме мені все життя щастить, як потопельнику?

Приїхала до батьків забирати сина.

– Чому своїм ключем не відімкнула? – запитала мама, відчинивши мені двері.

– Ну, мамо, я ж більше тут не живу. Це якось незручно вже…

– Незручно їй. Це всі твої психологи так вважають, що незручно відчинити двері ключем у власний дім?

– Ма-ам! – вибіг до мене Дем'ян обійматися.

– Привіт! Ну, як ти? Як перший день? – запитала я.

– Ой, супер! У нас учителька хороша! Її Олена Сергіївна звати. Вона спочатку всім сказала сісти, хто куди хоче, а я сів з Артемом. Він теж нікого не знає. А потім виявилося, що він живе майже біля нас! Тільки через дві вулиці. Мам, можна він до нас колись прийде?

– Звісно, якщо його батьки будуть не проти.

– А ще нам підручники роздали. Вони важкі, – Дем'ян скорчив страдницьку гримасу. – І сказали, що завтра вже уроки будуть справжні. Математика й українська. І англійська! А сьогодні ми тільки знайомилися. Кожен вставав і розповідав, як його звати і що він любить.

– І що ти розповів?

– Що люблю динозаврів, футбол і піцу.

– Дуже вичерпна характеристика особистості, – хмикнула я.

– Чого?

– Та ні, нічого. А страшно було?

Дем'ян замислився, потім похитав головою.

– Спочатку трішки. Коли ви пішли. Я думав, що взагалі ні з ким розмовляти не буду. А потім Артем запитав, чи справжній у мене динозавр.

Він розвернувся й продемонстрував пластмасового динозавра, що теліпався на рюкзаку.

– Я сказав, що справжній тиранозавр на рюкзаку б не помістився. Він засміявся. І ми потоваришували.

Отак просто. А я ж увесь робочий день із болем у серці уявляла свою нещасну дитину, яка сумно сидить за партою на самоті й боїться до когось підійти та поспілкуватися.

– І ще Соня. Тільки вона вредна.

– Чому?

– Вона сказала, що хлопчики дурніші за дівчаток.

– Обурливий наклеп.

– От! Я теж так сказав. Тільки не «наклеп». Я сказав, що вона сама дурна.

– Дем'яне!

– А що? Вона перша почала!

Мама за моєю спиною пирхнула від сміху.

– Дуже педагогічно, Оксанко. Перший день у школі, а дитина вже з дівчинкою посварилася.

Любі читачі, всіх чекаю у своїх соціальних мережах:

Тікток: viktoriafirs_booknet
Інстаграм: viktoria_firs_avtor
Телеграм: viktoriafirs
 

Там я завжди на зв'язку, а ще багато різних сюрпризів та плюшок для вас)