Розділ 2

Захар

У першу секунду Захар вирішив, що в нього вже дах їде від недосипання й постійної понаднормової роботи. Тому що такого не може бути. Це не може бути вона. І взагалі, сім років минуло. Усе змінилося, усі змінилися. Як він міг ось так легко впізнати її з першого погляду?

– Прошу, знайомтеся. Захаре Олександровичу, це Оксана Володимирівна Данченко, нова я, – увірвався в його думки голос Анастасії, їхньої майже колишньої начальниці відділу корпоративних продажів і майже чинної начальниці управління. – Оксано, Захар Олександрович, член правління.

Оксана Данченко. Реально вона.

Зовсім не змінилася за ці роки. Ані краплинки. Така сама дрібна, худа, довгонога дівчина з тонким обличчям і пухкими губками. Тільки очі… Він пам'ятав, як вона дивилася на нього тоді, сім років тому. З обожнюванням. Він цим обожнюванням лікувався, зцілювався…

Зараз же її карі очі дивилися жорстко. Зло. Налякано. З презирством.

Усе це він заслужив, так.

– Радий знайомству, – простягнув їй руку.

Трохи повагавшись, дівчина вклала в його долоню свою маленьку, як у дитини, ручку з коротенькими нігтиками без лаку. Оце теж не змінилося, ага.

– Навзаєм, Захаре Олександровичу, – відкарбувала, дивлячись убік.

Теж упізнала його. Але вперто вдала, що ні. Утім, так навіть краще…

Як, бляха-муха, так сталося, що вона опинилася в цьому банку, в його банку? Тобто, звісно, не повністю його. Захар Макаров один із п'яти великих акціонерів, але ж мова не про це…

Якого біса?

– Що ж, Захаре Олександровичу, ми вас залишимо, якщо не заперечуєте? – сказала Анастасія. – Мені потрібно Оксані все тут показати й…

– Так! Так, звісно, – нервово перебив Захар.

Стояв потім, дивився, як Анастасія веде Ксю коридором. Як та йде, розправивши худенькі плечі й піднявши голову з русявими кучерями, зібраними в об'ємний пучок. Сім років тому вони в неї були до талії, як у диснеївської Русалоньки.

– О, Захаре, ти вже на місці, – гукнув його Костянтин Ігорович, власне, найбільший бос серед них усіх. – Чудово! Ходімо тоді, поговорити треба…

Ну, Захар і рушив слідом за головою правління та власником контрольного пакета акцій банку до конференц-зали. Там вони обговорили кілька питань віч-на-віч, а потім підтягнулися вже решта й почалися традиційні для перших чисел кожного місяця перемовини членів правління.

Після них усі розійшлися по своїх кабінетах, роз'їхалися на нескінченні зустрічі. День промайнув за нескінченними поточними справами. Вимкнувши комп'ютер, Захар вийшов зі свого кабінету й попрямував до виходу з банку. Звернув за ріг, а там вона. Ксю. Хоча яка вона йому Ксю? Оксана.

Теж ішла до виходу. Точніше, пурхала, мов метелик, і злегка помахувала сумкою. Так само, як тоді…

Наче відчувши його погляд, дівчина озирнулася, і їхні погляди зустрілися. Її погляд буквально обпік вогнем, а потім вона відвернулася й пришвидшила крок. Піддавшись раптовому пориву, Макаров кинувся за нею. Наздогнав уже на вулиці.

– Ксю, зачекай…

Випалив і подумки осмикнув себе.

– Захаре Олександровичу, – вона різко обернулася, – мене звати Оксана. Оксана Володимирівна. Я вас слухаю…

Він отетерів. От реально. Від пронизливого погляду її карих очей, від незнайомого жорсткого тону.

– Вдаєш, що не пам'ятаєш мене? Ну, це цілком розумно. Нам разом працювати, а минуле нехай залишиться в минулому…

– Минуле, в якому ти мені спочатку брехав про кохання, використовував, щоб забути колишню, а потім відправив на аборт? – очі Ксю метнули блискавки.

Слова, наче удар. По болючому місцю. По старій рані, яка так і не загоїлася за всі ці роки. Не змогла загоїтися.

– Ти про це минуле говориш, Захаре?

– Послухай, я шкодую, чесно.

– А я – ні, Захаре. Я навіть тобі вдячна за хороший урок на все життя, – відкарбувала дівчина. – Але ти маєш рацію. Нам разом працювати, а минулому місце в минулому. Якщо у вас немає для мене якихось доручень, то я можу йти, Захаре Олександровичу?

– А ти змінилася.

– Дякую.

– Гарного вечора… Оксано.

– І вам, Захаре Олександровичу, – виплюнула дівчина й швидким кроком пішла геть.

Кілька хвилин Захар так і стояв, дивлячись їй услід. Лише потім усвідомив, що стовбичить на подвір'ї банку і скільки людей могли їх побачити й невідомо що подумати. Тільки цього йому й бракувало – зіпсованої репутації та пліток.

От треба було Ксю прийти на роботу саме сюди, га? Може, ну його? Звільнити її тихенько? Усе всередині опиралося такому вчинку.

Ще одна підлість, так, Захаре?

Він глибоко зітхнув. Ксю, судячи з усього, і справді не збирається створювати йому якихось проблем. Хоче вдавати, що вони не знайомі. Отже, приводу щось робити немає. Нехай працює…

Сів у свою тачку, завів двигун і помчав додому. Вони з Кароліною жили в пентхаусі на верхівці новенької висотки в одному з елітних житлових комплексів рідної столиці. Поставивши машину на підземному паркінгу, Захар зайшов у ліфт, піднявся нагору, відімкнув двері ключем.

– Ліно? Я вдома…

Відповіддю йому була гулка тиша. Ну і де вона? Роззувся, дістав телефон, щоб написати дружині, але потім згадав, що в неї саме зараз чергова репетиція перед зйомками кліпу.

Кілька років тому Кароліна захопилася вокалом і ось тепер уже готується випустити свою першу пісню та зняти кліп.

Попри­мував у душ, скинув одяг, підставив обличчя пружним струменям. Чомусь перед заплющеними очима постало обличчя Ксю. Бліде, зле. І ці очі… Якби поглядом можна було вбити, Макаров уже був би мертвий.

Мала право злитися навіть стільки років по тому. Захар повівся з нею просто жахливо. Але що йому було робити? Одружуватися через незаплановану вагітність із некоханою ще й тоді, коли з Кароліною якраз усе налагодилося? Або аліменти там платити, щоб його дитина без батька росла? Це якась дурня. І довелося б усе розповісти Кароліні. Як би вона відреагувала, дізнавшись про дитину?