29. Клим

— Сволота! — випльовує він, і раптом його кулак опиняється надто близько до мого обличчя.

Я встигаю відхилитися, але не повністю. Удар чіпляє щелепу по дотичній, різко, неприємно, і на мить у коридорі стає темніше, ніж було. Я роблю пів кроку назад, упираюся плечем у стіну й відчуваю, як під ребрами озивається рана.

Всеволод не зупиняється.

Він кидається вперед знову, вже не думаючи. У нього в очах немає розрахунку, тільки образа, приниження й сліпа лють. Я перехоплюю його руку.

Не одразу чисто, він смикається, штовхає мене плечем, і біль у боці ріже так, що доводиться стиснути зуби. Але наступної секунди я встигаю вдарити його у відповідь. Коротко, без зайвого розмаху, рівно настільки, щоб вибити з нього цей скажений ривок.

Всеволод хитається, але знову йде на мене.

Тоді я вже не даю йому простору. Підсікаю рух, притискаю його до стіни, а коли він намагається вирватися, валю на підлогу разом із собою. Він ударяється головою об підлогу, глухо лається й одразу відкриває рот, щоб закричати.

Я накриваю його рот долонею.

— Тихо, — кажу крізь зуби. — Назар може прокинутися.

Він смикається під моєю рукою, намагається скинути мене, але я тримаю його за плече й притискаю коліном край його руки. Не душу, не ламаю, просто не даю знову кинутися на мене. Мені самому боляче дихати, але відступити зараз означає дозволити йому рознести весь коридор своїм криком. Як же цей гад бісить мене, якби він знав… 

— Ми піднімемося, — кажу тихо. — І спустимось вниз. Я зараз тебе відпущу, але битися ми тут не будемо.

Він нарешті перестає смикатися так різко. Я прибираю долоню з його рота, але руки не відпускаю. Всеволод важко дихає, дивиться на мене знизу так, ніби якби міг, розірвав би самою ненавистю.

— Мені плювати, що Назар поруч, — шипить він. — Чуєш? Плювати. Я ненавиджу тебе.

Ці слова вражають мене. 

Я дивлюся на нього й на секунду бачу не суперника. Бачу чоловіка, який щойно сам сказав те, чого ніколи не мав би сказати біля дверей своєї дитини. І від цього в мені стає боляче за малого. 

— Оце і є твоя проблема, Всеволоде, — кажу я. — Ти не думаєш про сина. 

Він смикається знову.

Цього разу я бачу рух наперед. Він намагається вдарити знизу, майже навмання, але я перехоплюю його зап’ястя й притискаю руку до підлоги. Удар не доходить. Всеволод видихає крізь зуби, а я нахиляюся ближче, щоб не підвищувати голос.

— Ще раз спробуєш вдарити і я вирублю тебе. І Назар цього не почує. Зрозумів?

— Та пішов ти…

Він не договорює.

Його погляд раптом зривається повз мене, у бік сходів. І цього вистачає, щоб я зрозумів: шум таки долетів до першого поверху.

Я повільно повертаю голову.

Еля стоїть на сходах, за кілька кроків від майданчика другого поверху. Одна рука вчепилася в поручень, ніби вона піднімалася швидко й зупинилася тільки тоді, коли побачила нас. Обличчя в неї біле, очі широко розплющені, і в цю секунду я розумію, як це виглядає збоку.

Всеволод на підлозі під моєю рукою. Його зап’ястя притиснуте до килима. Я над ним, із розбитою губою й болем у боці, який уже не вдається приховати навіть від себе.

Еля дивиться спершу на нього. Потім на мене. Потім на мою руку, якою я тримаю Всеволода. І в її погляді стільки шоку, що я відпускаю Всеволода ще до того, як вона щось каже.

— Що ви робите? — питає вона тихо.

Я підводжуся першим, хоч рана одразу нагадує про себе різким болем. Доводиться на мить спертися долонею об стіну, але я змушую себе випрямитися. Всеволод теж схоплюється на ноги, важко дихає, але більше не кидається.

Бо Еля дивиться.

А за моєю спиною — коридор до Назарової кімнати.

І я раптом розумію: ми обоє щойно зробили саме те, від чого мали його захистити.

— Нічого, — каже Всеволод, важко дихаючи. — Просто нарешті все стало на свої місця.

— Сево…

— Ні, Елю. Не треба.

Він витирає край рота тильним боком долоні й гірко всміхається. У цьому усміху стільки образи, що навіть я на секунду не знаходжу, чим відповісти. Але мені й не треба. Він говорить не зі мною.

— Ми завтра звідси їдемо, — каже він до Елі. — Ти, я і Назар. Якщо ти ще хоч щось до мене відчуваєш, якщо я тобі не зовсім байдужий після всього, що було між нами, ти поїдеш зі мною.

Еля завмирає.

Я бачу, як вона хоче щось сказати. Вона відкриває рот, але  мовчить.

Всеволод не чекає.

— ЗРанку, — повторює він уже тихіше. 

Він розвертається й іде коридором до своєї спальні. Не грюкає дверима, але закриває їх так, що звук усе одно проходить по другому поверху різко й остаточно. Еля здригається, ніби цей звук ударив по ній сильніше, ніж наша бійка.

Я роблю крок до неї.

— Елю, це небезпечно. Ви з сином не можете просто поїхати звідси після того, що вже сталося. Вони чекають саме цього, щоб ти опинилася без охорони, без контролю, без…

— Не треба, Климе…

Вона перебиває мене тихо, але твердо. Піднімає на мене очі, і я бачу в них не злість. 

— Я дуже втомилася від цього всього, — каже вона. — Від небезпеки. Від ваших сварок. Від того, що кожен із вас вирішує, як мене рятувати, але ніхто не питає, чого хочу я. 

Я мовчу.

Бо вона має рацію, і це найгірше. Я хотів нагадати про охорону, Вороненка, Грищенка, ризики, машини, людей біля воріт. Але зараз усе це якось недоречно. 

Еля повільно піднімається останніми сходинками на майданчик. Проходить повз мене, не торкаючись, хоча між нами лишається зовсім мало місця. Я відчуваю її близькість так гостро, що стискаю пальці, аби не затримати її знову.

— Я піду до Назара, — каже вона.

— Елю…

Вона не зупиняється.

Йде до кімнати сина, тихо відчиняє двері й зникає всередині. За мить двері причиняються, не до кінця, лише настільки, щоб відділити її від коридору, від мене, від Всеволода, від усього цього дому, який мав бути укриттям, а став ще одним полем бою.