28 Клим

Я беру Елю за руку саме тоді, коли вона робить крок повз мене.

Не планую цього. Не встигаю зупинити себе розумом, досвідом чи усіма тими правилами, якими роками тримав життя в кулаці. Просто відчуваю її поруч — теплу, спантеличену після всього, що сталося, і моя рука сама знаходить її пальці.

Еля завмирає.

Вона не обертається одразу, але я відчуваю, як напружується її долоня в моїй. Вона могла б вирватися. Могла б різко сказати моє ім’я так, щоб поставити між нами стіну. Але не робить цього, і цього мовчання мені вистачає, щоб остаточно втратити останній шматок здорового глузду.

Я тягну її до себе обережно, без сили, даючи шанс відступити. Вона повертає голову, наші погляди зустрічаються, і в її очах немає байдужості. Там розгубленість, ніжність, страх перед власним серцем — усе те, чого я не мав би бачити й без чого вже не можу зробити крок назад.

Я нахиляюся й цілую її.

Спершу майже невагомо. Так, наче сам ще можу зупинитися, наче цей дотик можна буде потім назвати випадковістю, слабкістю, хвилинним зривом після надто важкого дня. Але щойно її губи ледь ворушаться під моїми, у мені щось ламається тихо й остаточно.

Еля не відштовхує мене.

Вона відповідає не одразу, але коли відповідає, повітря зникає. Її пальці здригаються в моїй руці, подих збивається, і я відчуваю це всім тілом. Це не просто поцілунок, не просто бажання. Це сім років туги за нею, які раптом стискаються до її губ, до її теплого подиху, до того, як вона стоїть так близько, що я знову пам’ятаю, ким був поруч із нею.

Я пам’ятаю Елю. Не ту, що дивиться на мене тепер із образою й недовірою. Не ту, що носить чужу обручку й намагається переконати себе, що минуле лишилося позаду. Я пам’ятаю її моєю: впертою, живою, теплою, такою, від якої колись хотілося не виграти світ, а повернутися додому.

І зараз вона цілує мене так, що я раптом вірю, що ще не все знищено. Я стискаю її руку міцніше.

Так, наче боюся, що вона зникне, якщо між нами знову з’явиться хоч сантиметр відстані. Друга рука торкається її талії. 

Вона сама робить крок ближче.

Ледь-ледь, майже непомітно, але я це відчуваю. І від цього мене накриває сильніше, ніж від будь-якого слова. Бо Еля не просто терпить мій поцілунок. Вона не втікає.

Але все ж за мить вона здригається і різко відсторонюється.

— Климе… — шепоче вона.

Моє ім’я в її голосі звучить так, що я не можу одразу відповісти. У ньому немає холоду. Немає злості. Є тільки розгублене тепло й біль людини, яка щойно дозволила собі занадто багато.

Я досі тримаю її руку.

Вона не забрала її. Її пальці лишаються в моїх, теплі й напружені, а пульс б’ється так швидко, що я відчуваю його крізь шкіру. Я дивлюся на наші руки, потім знову на неї, і в грудях піднімається щось небезпечне… Це не перемога, не самовпевненість, а майже відчайдушна надія.

— Елю, — кажу я тихо.

Я зазираю їй в очі й хочу спитати тільки одне: чи вона теж це відчуває. Чи теж стоїть зараз на краю того самого провалля, у яке я вже падаю.

Вона ковтає, але не відводить погляду.

На мить мені здається, що вона зараз відповість. Скаже щось чесне, нехай навіть болюче. Скаже, що це не мало статися, або навпаки — що мало, просто не так і не зараз.

І саме в цю мить двері в кінці коридору відчиняються.

Я одразу розумію, хто це.

Всеволод.

Він заходить швидко, різко, з тією напругою в рухах, яка видає людину, що вже підготувалася до бою. Його погляд падає на нас: Еля надто близько до мене, я тримаю її за руку, а її губи ще зберігають слід поцілунку, який не встиг сховатися ні від кого.

Еля блідне. Оце й ламає все.

Вона різко забирає свою руку з моєї. Не я її відпускаю, вона сама висмикує пальці так, наче обпеклася, і цей рух б’є сильніше, ніж якби Всеволод ударив мене в обличчя. Ще секунду тому її рука була в моїй, а тепер між нами він. 

— Я завадив? — питає Всеволод.

Голос тихий, але в ньому стільки злості, що коридор здається тіснішим. Він дивиться не на мене, а на Елю, і я бачу, як вона під цим поглядом збирається назад у ту жінку, яка мусить усім щось пояснювати. Мені хочеться стати між ними, але я не рухаюся.

— Сево, не зараз, — каже вона хрипко.

Але я почуваюсь щасливим через те, що чую в її голосі поцілунок.  І ненавиджу Всеволода за те, що він теж це чує. Це була тільки наша мить. 

— Звісно, — каже Всеволод. — У тебе завжди все “не зараз”.

Еля відступає від мене ще на крок.

Вона не дивиться на нього довго. Не дивиться й на мене. Її очі на секунду ковзають до дверей Назарової кімнати, і цього досить, щоб я зрозумів: вона думає не тільки про нас, а й про малого, який може прокинутися.

— Досить, — шепоче вона.

— Досить? — Всеволод сміється коротко й глухо. — Це ти мені кажеш?

Я роблю крок вперед.

— Не тут.

Він нарешті переводить погляд на мене.

— Ти серйозно? — його голос стає нижчим. — Ти зараз вирішив указувати, де мені говорити з моєю нареченою?

Слово “наречена” ріже по нервах. Я бачу, як Еля здригається, і цього мені досить, щоб не відповісти так, як хочеться. 

— Я вирішив, що біля кімнати дитини ти не кричатимеш, — кажу я.

— Дитини? — Всеволод робить крок ближче. — Мого сина, Климе. Не забувайся.

Я стискаю щелепу.

Ці слова ріжуть сильніше, ніж мають. І все одно після того, як малий сидів поруч зі мною з книжкою, після того, як назвав мене хорошим, після того, як заснув під мій голос, мені стає важко просто проковтнути це “мого”.

Еля різко піднімає голову.

— Я сказала досить.

Тепер у її голосі вже не прохання. Вона дивиться на нас обох.

— Я не буду цього слухати, — каже вона.

— Елю… — починає Всеволод.

— Ні.

Вона перебиває його так само, як кілька секунд тому перебила мене. Потім різко проходить між нами, майже зачіпаючи мене плечем, і я відчуваю її тепло так близько, що доводиться стиснути пальці, аби не потягнутися до неї знову.