27. Еля

Я думала, що найважче — знову захотіти його. Думала, що найгірше — пам’ятати його руки, голос, те, як він дивиться, коли вже не може сховатися за холодністю. Але зараз розумію: є щось сильніше за бажання.

Бачити, ким він стає для нашого сина.

Клим навіть не знає правди. Не знає, що має повне право сидіти на краю цього ліжка, поправляти Назарові ковдру, дочитувати казку пошепки, чекати, поки малий засне спокійно. Він думає, що робить це для чужої дитини, просто тому, що Назарові зараз боляче.

І від цього мені стає так тепло, що я майже не витримую.

Усередині піднімається щось ніжне й світле, майже щасливе. Не схоже на страх. Не схоже на провину. Це радість, яку я не маю права показувати, бо поруч є Сева, є обручка, є сім років болю, є таємниця, яку я досі тримаю між нами з Климом.

Але серцю байдуже до всіх цих “не можна”.

Воно бачить Клима з Назаром і вперто шепоче: ось він. Ось яким він міг би бути. Ось яким він уже є, навіть не знаючи, що цей хлопчик — його син.

Клим обережно закриває книжку й кладе її на тумбу. Потім поправляє край ковдри біля Назарового плеча, майже непомітно, так, наче сам не усвідомлює цього жесту. Я ковтаю клубок у горлі й надто пізно розумію, що він піднімає голову.

Наші погляди зустрічаються.

Я не встигаю сховати нічого. Ні ніжності, ні тієї м’якої радості, яка досі світиться в мені після того, як він читав Назарові. Клим дивиться уважно, і мені здається, що він бачить більше, ніж я хотіла б показати.

Він підводиться повільно, певно, щоб не розбудити малого, і йде до мене.

Кожен його крок відгукується в мені. Серце б’ється швидко, нерівно, і я раптом розумію, що не знаю, що скажу, якщо він зараз заговорить. Не знаю, чи зможу подякувати, чи просто розплачусь від того, який він був із Назаром.

Бо я все ще кохаю його.

Не за те, ким його вважають інші. Не за прізвище, не за дім, не за владу. А навіть просто за те, як він щойно сидів біля нашого сина й читав йому казку.

Клим зупиняється поруч. Між нами лишається кілька сантиметрів, але мені здається, що їх майже немає.

Клим дивиться уважно, і я відчуваю, як серце починає битися швидше, нерівно, майже боляче.

— Він заснув, — каже Клим тихо.

Я киваю.

— Я бачила.

Він проходить повз мене, але не йде одразу. Його пальці раптом торкаються моєї руки, і цей дотик такий несподіваний, що я завмираю. Клим не стискає боляче, не тягне, не змушує, просто раптом бере мене за руку, наче сам не встиг подумати над тим, що робить.

Я піднімаю на нього очі.

І тоді він цілує мене.

Спершу це майже не схоже на поцілунок. Радше на мить, у якій він нарешті перестає стримуватись. І все ж, його губи торкаються моїх обережно, наче він ще дає мені шанс відступити, сказати “ні”, повернути нас обох у той безпечний холод, де все зрозуміло.

Але я не відступаю.

У мене перехоплює подих. У голові зникають стаття, Сева, сварка, навіть той біль, який я носила сім років і вважала частиною себе. Лишається тільки Клим… Такий теплий, близький, живий, рідний...

Він цілує мене вже впевненіше, але все ще без поспіху, ніби боїться розбудити щось у нас. А це щось в мені вже прокидається. Усе те, що я ховала, притискала, забороняла собі називати коханням, раптом підіймається так сильно, що я майже не можу дихати.

Я пам’ятаю його.

Не того, який колись відштовхнув мене жорсткими словами. Не того, який сім років жив окремо від мого болю й не знав, що має сина. Я пам’ятаю іншого Клима — того, у якого колись вірила, до якого тягнулася всім серцем, якому могла пробачити занадто багато тільки за один такий дотик.

І зараз він тут. Поруч. Цілує мене так, наче теж більше не може вдавати, що нічого немає.

Моя вільна рука сама торкається його плеча. Лише на секунду, але цього вистачає, щоб відчути, як він напружується, а потім ніби видихає крізь поцілунок. У цьому немає слів, але є все те, що ми не сказали одне одному: біль, провина, туга, ніжність і неймовірна, неможлива жага близькості. 

Я хочу залишитися в цій миті.

Хочу не думати про те, що за кілька дверей є Сева. Що на моєму пальці досі обручка, яку я так і не наважилася зняти. Що Клим цілує жінку, яка ховає від нього найважливішу правду в його житті. І що якщо правду дізнаються… Що як це нашкодить Назару?

Саме ця думка повертає мене. Я повільно відсторонююся.

Не різко. Не тому, що не хочу торкатись його, бути близько. Навпаки — саме тому, що хочу занадто сильно. Я відступаю на пів кроку й одразу відчуваю холод там, де щойно був він.

Клим не тримає мене. Він тільки дивиться, і в його очах стільки стриманого, темного, майже болючого почуття, що мені доводиться стиснути пальці, аби не потягнутися до нього знову.

— Климе… — кажу я пошепки.

І не знаю, що маю сказати далі. Бо “не треба було” буде брехнею. А “ поцілуй мене ще” зруйнує все…